By 
«Реформізм у критичний момент неспроможний
вирішити жодної життєво важливої проблеми».
Джавахарлал Неру
Якщо перенести ці пророчі слова на перманентні критичні моменти в українському державореформуванні, то стає очевидним і непривабливим становище в економіці, «соціалці», духовному і культурному «розквіті» українців.
Щоб було зрозумілим про що піде мова, слід пояснити, що реформа (з латинської — перетворюю, поліпшую) — перетворення, зміна, яка не порушує основ існуючої структури, але суттєво змінює її форму. Від себе наголошу на фразі: «не порушує основ».
У світлі сьогоднішнього реформування державного управління складається враження, що Україна мала повноцінну державу, якій тільки й бракувало щось оновити, щось замінити, а де-інде й перетворити.
Ретроспективно оглядаючи пройдений 25-річний проміжок часу, зауважу, що з перших днів третього у ХХ-му столітті проголошення (1991 р.) незалежності України рівночасно були представлені два напрями у розвитку державотворення: перший — власне формування основ нової держави й другий — реформування того, що називалося УРСР. Говорили про будівництво, розбудову української держави, а тим часом зайнялися пристосуванням УРСР до нових умов-кольорів.
Наперекір будь-якому здоровому глузду гору взяв другий напрямок, відповідно до якого потрібно було зберегти управлінські кадри, основу яких склав партійно-комсомольський актив, та ініціювати реформаційні процеси щодо перетворення ЦК КПУ в Адміністрацію Президента, Ради Міністрів УРСР — в Кабінет Міністрів України та замінити «селянсько-пролетарський» з інтелігентним прошарком склад Верховної Ради УРСР на професійно контрольовану більшість все тими ж колишніми партійно-комсомольськими активістами.
До речі, таких «професіоналів», позбавлених патріотизму та моралі, й на сьогоднішній день вистачає у всіх представницьких органах та виконавчих структурах, починаючи від Верховної Ради України й до Адміністрації Президента України.
На сьогодні в суспільній свідомості ще не відбулося переосмислення ролі Української держави. І це — проблема. Переважна більшість населення не ототожнює себе з державою, апарат якої завжди асоціювався з репресивними функціями щодо самих українців.
Державотворчий процес у зв’язку з, насамперед, політичною, судовою, адміністративною реформами в Україні зайшов у глухий теоретичний кут. Та, власне, й практика балансування національних інтересів на втіху проімперським силам не викликає високого ентузіазму в причетних до державного будівництва людей.
Інерція історичного розвитку, коли будь-які прояви живого національного руху в економіці, культурі, духовному житті сприймалися як ворожі для існуючого ладу, відклалася на ідеології й мисленні нинішнього істеблішменту (панівна верхівка, багаті люди), який в силу певних обставин ніколи українським не був.
Порівнюючи системи державного управління в країнах Західної Європи, США, умовно можна зробити висновок, що в Європі лібералізм переважає в політиці й консерватизм — в економіці; у США навпаки: лібералізм — в економіці й неоконсерватизм — у політиці. Система таких противаг дає змогу уникати ризиків, здатних спричинити руйнівні процеси в системі державного управління й суспільного розвитку загалом.
Україна в такому порівнянні являє собою унікальний зразок сповзання в нікуди, коли лібералізм у політиці доповнюється лібералізмом в економіці. Відтак спостерігається тенденція самоліквідації України як державного утворення. Не ми керуємо ризиками, а ризики панують над нами.
Дилема, яку ідею, модель покласти в основу формування української держави — ліберально-демократичну чи національно-демократичну, звелася до обговорення власне псевдодемократичних, скалькованих з інших суспільств, принципів. Вважається добрим тоном розпочинати розбудову держави з обговорення проблем формування відкритого громадянського суспільства та намагання інтегруватися в навколишній світ. Додаються до цього й загальносвітові процеси демократизації, а також процеси, пов’язані з регіоналізацією та глобалізацією.
Перманентні зміни урядів і пріоритетів не дають змоги закласти повноцінні основи становлення Української держави. Така практика «державотворення» дестабілізує ситуацію в регіонах з усіх поглядів. Наприклад, досі чітко не визначено, хто є голова обласної держадміністрації — представник центру на місцях чи виразник інтересів місцевих громад у центрі? Це запитання адресується й іншим керівникам структур, включно з фінансово-економічним блоком.
Та власне й сам регіональний чинник у зрозумілій для всіх інтерпретації все більше виступає стратегічним елементом державної політики, а іноді й підміняючи останню.
Національному (українському) чиннику з чітко визначеними пріоритетами в системі державного управління відведено декоративну (оздоблювальну) роль.
Подейкують, що державотворення на підставі національної ідеї призведе до утворення тоталітарної держави. Але ж у нас, по суті, не було ще ніякої держави, за невеликим винятком. То звідки такі застереження? І поки точаться дискусії навколо цих підходів, «тоталітаризм» вже окупував представницьку, виконавчу, судову владу; активно окуповує «четверту владу».
Кожен звичайний собі громадянин, якого все більше чомусь називають «пересічним» вправі задатися питанням: наскільки ефективне державне управління і наскільки правильна влада, до становлення якої буцімто причетний все той же середньостатистичний громадянин України. Ще більше обурюється громадянин, коли йому нагадують, що влада і чиновники при ній є його слугами. І контраргументів тут більше ніж вдосталь (і зарплата, і квартири, і пенсії, і пільги, і захищеність, і транспарентність тощо).
Складається таке враження, що до демонтажу старих радянських цінностей в системі державного управління (централізм, жорстке адміністрування, номенклатурність, засилля чужої управлінської культури, як і культури чужинської загалом) влада не приступила.
Натомість у лексиконі «соціально активного населення» появилися такі терміни, як регіоналізація, «прихватизація», реприватизація, рейдерство, багатовекторність, контрасигнація тощо. Слід зауважити, що значна частина із зазначеного є українським «ноу-хау», яке засвідчує не стільки демократичність, скільки слабкість державотворення, відсутність перспективного мислення і прогнозування.
Вагомим аргументом сказаному є протистояння між основними центрами підготовки та прийняття управлінських рішень (Адміністрація Президента України, Кабінет Міністрів України, Верховна Рада України, Рада національної безпеки і оборони України, Конституційний Суд), яке призводить до виникнення нових і реанімації старих механізмів здійснення владних повноважень.
Нова архітектура відносин в українському суспільстві та формування позитивного іміджу держави, до яких апріорі прагне влада, неможливі без активної державної політики. Допоки змушений констатувати, що державна політика проходить у нас як іноземна. Пригадується вислів: «російська мова як іноземна». Так от виникає аналогія і щодо державної політики України.
Патріархальний тип мислення допоки присутній на рівні державного управління і проявляється в основному у наданні привілеїв, ресурсів, доступі до влади.
Відтак, держава не займається обслуговуванням інтересів суспільства, вона позбавлена контролю з боку суспільства, але займається перерозподілом зон впливу між олігархами і доступу до ресурсів окремих фінансово-політичних, промислових угруповань. Розподіл та боротьба за обмежені ресурси між групами не може призвести до більш-менш тривалої соціальної стабільності, довіри між політичними силами. Власне демонстрація сказаному представлена нинішнім складом Верховної Ради України.
Ті, що представляють українців, або ж називаються ними, полюбляють масштабні забави на кшталт реформування (політичного, адміністративного, територіального тощо). Та ж чи до вподоби українцям такі експерименти?
І ще одне. За відсутності справжнього політичного простору, в країні існує «партія влади», а всі інші політичні сили або співпрацюють з владою, або записані у «політичну опозицію». Держава (внаслідок недосконалості публічних інституцій) перетворилася у єдину владну вертикаль, що під виглядом управління суспільством використовується для реалізації різними групами своїх кланових, корпоративних інтересів. Звідси маємо — розростання адміністративних структур і надання адміністративних послуг (що вважається позитивним явищем???), збільшення чисельності фіскальних та репресивних органів, їхню непідзвітність та обмеженість повноважень. Через це процвітає корупція та зловживання владою. Це робить неможливим встановити прозорість над розподілом бюджету, а бюджет, у свою чергу, стає засобом маніпуляцій та обману населення.
Існуюча модель влади максимально відповідає інтересам угруповань, що примикають до влади, і ніколи не буде змінена на таку, що відповідала б стратегії розвитку. Зацікавлені групи захищатимуть і відтворюватимуть цю модель. Даремно сподіватися, що вона відімре сама по собі — на вільні місця приходитимуть нові персонажі, що захочуть використовувати владу у власних інтересах, оскільки існують ці зразки, розповсюджується стиль життя, організації процесів в суспільстві і соціальної поведінки.
Через існуючу модель економіки та державного управління в нашому суспільстві не користується належним попитом знання та інтелект, сучасні перспективні способи застосування знань в різних сферах. Якщо можна «купити» владу і користуватися нелегальним доступом до дешевих ресурсів, то не потрібні складні інтелектуальні, наукомісткі, технологічні, управлінські рішення. Освіта втрачає інструментальне значення і стає ярликом, прикрасою, довідкою-допуском до певної касти. Підтвердженням тому є, зокрема, таке поширене явище, як корупція в освіті, купівля дипломів, кандидатських і докторських дисертацій, заробітчанство при наданні освіти.
Вироблення державної політики має бути послідовним процесом, інструментом для розуміння того, як окремі складові економічної, політичної, соціальної та гуманітарної мозаїки поєднуються одна з одною, а також процедурою, яка поєднує ці різні складові задля поліпшення життя громадян країни. А тому основними заходами, до яких має вдаватися влада, слід віднести чітке формулювання майбутнього; визначення цілей; здійснення стратегічного планування; розроблення різних варіантів політики; прийняття політичного рішення; проведення кампанії на підтримку політики; реалізація політики у встановлені строки; оцінка впливу політики.
І головне, державну політику (економічну, інвестиційну, соціальну, культурну, її складові) все той же «пересічний» українець, якого ще люблять називати «маленьким», повинен сприймати як національну, свою політику, а не іноземну, до якої ставляться насторожено, вороже, з острахом.
