By 
Прислів’я, яким часто послуговуються вже й українці, звучить приблизно так: “З-поміж двох лих треба вибирати менше з них”.
То ж чи варто вибирати лихо, навіть якщо воно й менше!? Переконаний, що потрібно категорично заперечувати саме такий дидактичний підхід до визначення громадянської позиції. Конкретизую об’єкт дискусії: Європейський Союз (ЄС) чи Єдиний економічний простір (ЄЕП)?
Не вдаючись в деталізацію ілюзій, які вже вкотре нав’язуються українцям зі вступом в ЄЕП, запитую себе, а чи варто витрачати силу та енергію на розвінчання облудних обіцянок “щасливого майбутнього”, знаючи заздалегідь результат: “Обдурять! Як завжди”.
В історичному ракурсі не далека своїми упослідженнями:
- Переяславська рада.
- Андрусівське перемир’я.
- Знищення інститутів української держави.
- Заборона українського православ’я.
- Заборона української мови.
Перелік можна продовжити від геополітичних, геоекономічних, геокультурних аж до соціально-демографічних наслідків, які на собі відчуває кожен з національно свідомих українців.
Коли ми говоримо про європейську інтеграцію, то мова йде не про цивілізаційний вибір, як і про цивілізаційний розлом, який постійно нав’язується українцям. Цей вибір, – український вибір, – зробили за нас ще багато століть назад. Мова йде про ідентифікацію України і українців, з одного боку, і з другого, про координацію діяльності державних інститутів в рамках загальноєвропейських структур.
Активність Уряду в питаннях адаптації законодавства, розробки докладних планів у міністерствах і відомствах, готовності взаємодіяти з громадськістю, дійсно дають привід для оптимізму щодо зближення з ЄС. Але європеїзація країни є набагато складнішим завданням. Революція не заміняє реформ, так само, як і не спрощує проблеми економічного і суспільно-політичного розвитку. Більше того, країну чекає продовження гострої політичної боротьби і демократичним силам, ще доведеться вирішувати такі важливі базові питання як консолідація національної демократії і досягнення широкого консенсусу щодо пріоритетів внутрішньої і зовнішньої політики.
На тлі української національної дезінтеграції важливо застерегти читачів від нав’язування новітнього стереотипу щодо ЄС як до якогось унікального утворення. ЄС, як глобальна організація, має тенденцію до розвитку негативних явищ у сфері міграційного процесу, нівелювання, протиставлення демократичних й християнських цінностей. Певна річ, політичний процес та процедури в рамках ЄС досить складні й багатогранні, а для їхнього розуміння необхідно докласти значних зусиль.
Європейська ідентичність у її головних рисах формалізована в декількох міждержавних документах, напрацьованих у післявоєнний період. В офіційному посланні Ради Європи з нагоди його 50-ї річниці континент тлумачиться як простір, де тріумфує воля і справедливість. Серед цінностей і принципів, якими керується європейське співтовариство, справедливо виділяються верховенство права, справжня демократія, духовні і моральні цінності, що є загальною спадщиною європейських націй. Коли говорять про трансформації в нових незалежних державах, обрання європейської моделі розвитку, орієнтиром слугують саме ці цінності.
З огляду на зазначене, яких цінностей бракує українцям?
Як відомо, європейська культура історично постала можливою на основі прийняття християнських цінностей. Під останніми, як правило, розуміють принцип внутрішньої духовної свободи людини, яка не визначається соціальним станом.. Християнство – це не лише релігія індивідуального порятунку. Воно повернено не лише до душі людини, а й передбачає удосконалення соціальних установ з точки зору відповідності їх християнським цінностям. Конфлікт (реалізація ідеалу свободи й ідеалу рівності; ідеал справедливості з ідеалом милосердя; ідеал ненасильства з ідеалом захисту ближнього, що передбачає використання сили) створює підстави до творчого підходу в оцінці як історичних подій, так і явищ, породжених демократичними спрямуваннями розвитку і самовдосконалення.
Демократичні цінності слід розуміти як дотримання законів владою і громадянами; забезпечення прав громадян на недоторканість особи, на працю, її гідну оплату, на вільний вибір місця проживання, на освіту, медичне обслуговування, на забезпечення високих екологічних стандартів довкілля тощо. Прояви нових можливостей участі широких верств громадян в управлінні суспільством й прийнятті політичних рішень. Демократичні цінності – це ядро, частина європейських цінностей. На жаль, демократія по-українськи, це коли титульна нація підпорядковує свої інтереси національній меншині, яка називає себе російською.
Та втім кожен з читачів самостійно може визначити дефіцит/профіцит цінностей в українському суспільстві у порівнянні до європейських.
Інтеграція українця в Україну має по суті бути інтеграцією України в ЄС. І цей зв’язок повинен стати наріжним каменем як у державній політиці, так і в системі державного управління.
Важко знайти країну-члена ЄС, громадяни якої б не були залучені до розвитку свого громадянського суспільства й національної держави. Тим паче, що ЄС не має повноцінної політичної структури. ЄС – це не держава, і він може слугувати ексклюзивною ареною для вироблення колективних рішень або розв’язання політичних проблем лише в деяких політичних сферах. Чи стануть вони (проблеми) об’єктом обговорення й підтримки всім євротовариством – є сумніви. Підставами цьому є, скажімо, відсутність єдиної думки щодо ЄС-конституції, міграції, узгодженості дій по ряду конфліктних ситуацій (Росія-Польща) тощо.
Інтеграція українця в Україну передбачає верховенство Основного закону та інших законів, узгоджених з Конституцією України. Навіть в умовах тотальної приватизації господарських об’єктів та прибуткових сфер примат українського закону має залишатися і діяти в інтересах титульної нації.
Прийняті закони щодо розвитку української нації повинні бути інтелектуально, матеріально, фінансово, ідеологічно забезпечені.
Формування Державного бюджету України має йти під розв’язання національних (українських) проблем, витворених та нав’язаних попередніми періодами “братніх відносин”.
Перебудова структури економіки з міркувань загальнодержавної ефективності є ще одним напрямом інтеграції українця в Україну. Вихідними, наріжними принципами в процесі реструктуризації економіки й окремих підприємств мають бути: належність власності; його роль у наповненні бюджету.
Безумовною має стати тенденція до скорочення експорту сировинного металу та хімічної сировини. Натомість необхідно розширити експорт металообробної та хімічної продукції. Доречним було б визначити роль металургійного і хімічного комплексів у наповненні Державного бюджету. Гадаю, що держбюджету не слід бути аж надто оптимістично налаштованим щодо отримання надходжень від експорту металів. Прогнози на найближче майбутнє не дуже оптимістичні.
Зростання міського населення на земній кулі по відношенню до сільського ще раз змушує говорити про інтенсивний розвиток аграрного сектора і всього циклу виробництва від готової тваринницької/рослинної продукції, через переробні підприємства та сільськогосподарське машинобудування аж до видобутку залізних руд. По суті на кожному етапі циклічного проходження мова йде про захист національного споживача. Необхідно змінити ідеологію, необхідно змінити систему координат, акцентувавши увагу на підтримці українського споживача, а відтак і українського виробника. А не навпаки, як це нав’язують деякі теоретики.
Інтеграція українця в Україну передбачає в гуманітарно-освітній сфері насамперед відмову від старих ідеологічних догм із їх основними проповідниками. Натомість національна культура, освіта, мистецтво, наука повинні бути в центрі уваги державної політики й займати вагомі рядки в Державному бюджеті України. У тяжкому для України 1919 р. В.І.Вернадський, перший президент Національної академії наук України писав стосовно розвитку останньої, що вона окрім свого міжнародного значення повинна забезпечувати зростання української культури через широке, глибоке проникнення наукового вивчення минулого і теперішнього українського народу і його сусідів (Збірник праць Комісії для вироблення законопроекту про заснування Української Академії Наук у Київі. – К.: УАН, 1919, с.5)
Ще одним напрямом інтеграції українця в Україну мають стати домінантні виступи та соціальні комунікації. Слід погодитися з тим, що структури визначають дії, як і те, що дії визначають структури. Відтак, необхідно приділяти значно більше уваги ролі переконань та ідей у формуванні поведінки та визначенні способу розвитку інституцій. Чи спроможні так звані національні засоби масової інформації принаймні в рамках державних замовлень зайнятися цією справою? Є сумніви.
Особливо складною є проблема модернізації соціальних навичок населення, що так чи інакше пристосувалися в останні роки до безправ’я, бюрократизації, корупції. Існують досить глибокі розходження в політичній культурі і соціальному досвіді жителів різних регіонів країни. Уміння відстоювати свої права, законослухняність можуть сформуватися тільки на основі утвердження якісно нових політичних реалій. Очевидно, що розширення підтримки ідеї інтеграції в Європу буде пов’язане не з інформаційно-пропагандистськими зусиллями, а з формуванням європейської практики участі громадян у політиці, громадському житті і бізнесі. Дуже багато чого залежить від того, наскільки успішно будуть йти перетворення на місцевому рівні, як швидко буде зміцнюватися самоврядування.
Непопулярне сьогодні гасло щодо розчленування України на так звані федеральні землі, автономії не знайшло противаг у суспільстві. Як правило, це гасло використовується не з метою підвищення економічної ефективності, забезпечення краян духовними і культурними потребами, а з метою залякування політичного центру, з одного боку, й згуртування антиукраїнських, проросійських сил, з другого. Як контраргумент, чомусь навіть гіпотетично не ставиться питання про утворення: Кубанської української автономної республіки; Придністровської української автономної республіки; Слобожанської української автономної республіки (фрагменти Курської, Білгородської та Вороніжської областей); Далекосхідної української автономної республіки тощо.
Резюмуючи викладене, можна стверджувати, що Україна тоді буде на шляху в Європу, коли українці відчують, що їх шлях вже не залежить від “доленосних виборів” чи то до Верховної Ради України чи Президента України.
