By 
Війна загалом і нинішня ситуація на передовій зокрема зовсім не сприяють бажанням складати плани на найближче майбутнє. А проте робити це потрібно й навіть корисно, як вважають певні фахівці. Відомий психотерапевт радить уже тепер формувати у своїй голові плани на найближчі п’ять років — створювати так мотивацію. Прем’єр Шмигаль нещодавно сказав, що для майбутнього процвітання України жінкам потрібно народжувати по три й більше дитини. Старший аналітик Інституту соціально-економічної трансформації оприлюднив навіть “домашнє завдання”, яке Україна повинна виконати, щоб повернути 50–60 % біженців. Чудові ідеї. От тільки наскільки вони реалістичні?
Візьмімо, наприклад, фантазію українського прем’єр-міністра про народження трьох і більше дітей в одній родині задля майбутнього процвітання держави. Як ми знаємо, в Україні демографічна катастрофа почала наростати ще задовго до війни. Жінки репродуктивного віку — не лише в Україні, але й загалом у світі західної цивілізації — уже давно уникають багатодітності, а деякі взагалі відмовляються народжувати. Причини різні, але в Україні до цього загального тренду додавались упродовж трьох десятиліть ще й такі чинники, як бідність переважної більшості населення, невіра в підтримку держави, корупція і злодійство у всіх сферах, а передусім — на всіх рівнях влади. Чи зараз щось особливо змінилося? А може, є ознаки, що ситуація раптово зміниться на краще, щойно завершиться війна? То з якого б дива в зруйнованій країні з туманним майбутнім, що загрузла в боргах і стресі, жінки мали б загорітися бажанням народжувати багато дітей? Аби в уряду якогось умовного Шмигаля сходилися цифри?
Повернення біженців — завдання вкрай важливе для майбутньої відбудови країни. Але й зараз це нагальна потреба, адже робочих рук і платників податків гостро бракує. Останнім часом українські політики й урядовці якось притихли із суперечливими ідеями “добровільно-примусового” повернення українців із країн Європи, але сама проблема так і не вирішена. І річ не тільки у відсутності в європейців правових механізмів для такого повернення, але передусім у небажанні самих українських емігрантів. Що, ймовірно, тільки для української влади є “таємницею полішинеля”. Усі ж ми, мабуть, пам’ятаємо, що ще до повномасштабного вторгнення різні опитування громадської думки показували цифру у 30–35 % респондентів, які хотіли виїхати з України в пошуках кращого життя, вищих зарплат, світліших перспектив. Якщо вдатися до простої арифметики й порахувати, що 10 млн українців за кордоном — це приблизно 25 % з довоєнного населення України, то можна дійти висновку, що виїхали навіть не всі з тих, хто хотів. І знов-таки, навіщо їм повертатись?
У різних “домашніх завданнях” різні експерти пишуть про необхідність “заманити” назад українську робочу силу і платників податків шляхом забезпечення їм гідної оплати праці, комфортних житлових умов, перспектив розвитку. А хто все це мав би забезпечити та й за чий кошт? Зрештою, хто повірить, що після війни українська держава зможе гарантувати зарплати, доступне житло й безпеку життєдіяльності на тому самому рівні, що його вже зараз дає українцям Європа або Америка? Відбудова країни — це важка праця в нелегких умовах задля “європейського майбутнього”. Чи заради цього варто відмовлятися від “європейського сьогодення” тим, хто до нього вже пристосувався?
З усіх цих “домашніх завдань” найпростішим видається хіба що формування планів у власній голові на найближчі п’ять років. Але й це не зовсім так. Важко щось планувати, якщо не маєш поняття, коли завершаться бойові дії чи де вдасться зупинити російський наступ; чи підуть на фронт усі, чи тільки ті, у кого не вийде “відмазатись” тощо. Той самий психотерапевт радить планувати реалістично, а не втішати себе фантазіями. А реалії всередині нашої країни сильно змінилися? Невжевлада здобула авторитет і повагу, ми подолали суддівську й ментівську мафії, митники й податківці стали непідкупними, а в крамницях відсоток контрафактного алкоголю впав нижче від 50 %? Важко в таких реаліях планувати щось оптимістичне. Принаймні якщо бачиш своє майбутнє в Україні.
Що ж, видно, з “домашніми завданнями” для дорослих схожа ситуація, як і з вправами для школярів: є кому їх сформувати, знайдеться і кому перевіряти та оцінювати. Загадкою залишається тільки те, хто ж їх буде виконувати.
