By 
Президент Зеленський хоче “перезавантаження влади”. Можна подумати, що в нього є “лава запасних”. Хіба що з якогось партнерського до “95-го кварталу” шоу. Зрештою, немає нічого надзвичайного в тому, що в скрутний момент керівник держави прагне поміняти службовців, котрим він менше довіряє, на тих, у лояльності яких упевнений більше. Проблема лиш у тому, що Володимир Зеленський хоче усунути тих, до кого більшість військових і цивільних громадян не має претензій, а от зауваження громадськості до сумнівних персонажів із його найближчого оточення він чи то не помічає, чи то відкрито ігнорує. А це своєю чергою свідчить про велетенські розбіжності в баченні дійсності й майбутнього між небайдужими українцями та владною елітою.
Верховному головнокомандувачу не подобається Головнокомандувач ЗСУ, бо контрнаступ його розчарував. Головнокомандувач просить мобілізувати пів мільйона осіб, але Верховний головнокомандувач не бачить такої потреби. Тимчасом ворог стає щодня сильнішим, українських військових, що вже два роки воюють на передовій, нема ким замінити, а людські втрати нема ким поповнити. Щось тут незрозуміло. Ще більші сумніви виникають, коли розширити погляд і на інші події в країні, яка вже два роки намагається стримувати повномасштабну агресію зі сходу.
Потік втікачів від імовірної мобілізації не зменшується, прикордонники чи не щодня звітують про десятки затриманих “ухилянтів”, які марно намагалися форсувати “зелений кордон” чи течії Тиси й Дністра. Про тих, що успішно здолали природні перешкоди або ж неприродні бар’єри в межах пунктів пропуску, ДПСУ не повідомляє. Зате інформує європейська преса. Наприклад, тільки в Німеччині кількість українців призовного віку за минулий рік збільшилася на 200 тис. осіб.
Тимчасом тилові працівники СБУ проводять цілу спецоперацію, щоб набрати компрометувальногоматеріалу на команду журналістів-розслідувачів із Bihus.Info — у стилі “старої гебні”. У Дніпрі поліціянти, яких агітують у штурмову бригаду, називають поліціянта-агітатора “гнидою з Майдану” — у стилі “старої мусорні”. Багатолітня постачальниця продовольства для ЗСУ під час війни купує на узбережжі Хорватії розкішні готелі за десятки мільйонів євро – у стилі колишніх «нових русскіх». Цей ряд можна продовжувати нескінченно.
А загалом ситуація приблизно така, як її описує на своїй фейсбук-сторінці Юрій Касьянов: “Як крали — так і крадуть. Як лицемірили — так і лицемірять. Як живе влада окремо — самозакохана, самовпевнена, обласкана лояльними ЗМІ та кишеньковими блогерами — так і живе. Як використовується адмінресурс, слідчі СБУ і МВС, прокурори й судді в особистих цілях, і для розправи з конкурентами й неугодними — так і триває сьогодні. […] Бо важко зрозуміти, як так виходить, що одні просто зараз помирають за Україну, а інші набивають кишені, дискредитують військове командування, перешкоджають роботі оборонної промисловості, зривають мобілізацію, знущаються над захисниками й патріотами”.
Ну й тут виникає “одвічне” запитання періоду нашої незалежності: хто і як мав би змінити цю ситуацію? Відповідь відома: потрібна нова національна еліта! Невідомо лиш, де її шукати, адже понад 30 років у нашій державі відбувався негативний добір, зокрема (а може, і передусім) до органів державної влади. За таких обставин чимало світлих голів, праведних душ, талановитих спеціалістів просто втекло за кордон. На щастя, не всі — багато таких людей ми бачимо й зараз серед воїнів-захисників, самовідданих волонтерів, ентузіастів-винахідників, які доозброюють ЗСУ тими технологіями й засобами, якими повинна, але не здатна забезпечити недолуга державна машинерія. Вони є, і їх немало. Та чи становлять вони якусь цілість, яка могла б стати основою для формування нової еліти? Для створення такої основи потрібні організації й супровідні структури, комунікація і пропаганда, лідери й агітатори.
Однак щось не видно ветеранських об’єднань, волонтерських спілок, нових суспільних рухів, представники чи лідери яких пропагували б у суспільстві своє бачення майбутньої України. Самих формальних “товариств за інтересами” мало — потрібні програми, візії, цілеспрямоване накопичення засобів і наявність потенційних кадрів для майбутніх змін.
Справжня національна еліта не з’являється, мов крілик, із циліндра фокусника. Щоб виростити еліту, потрібні роки. Іноді багато років. Але війна прискорює певні процеси. У ситуації життєвої загрози перевірка людей на порядність чи “вошивість” відбувається швидше. Та однаково потрібен час: претендентам на роль нової еліти — щоб себе показати, а нам — їхній майбутній підтримці — щоб зробити свідомий вибір на основі зіставлення їхніх слів і вчинків. Тому не можна чекати: от, мовляв, закінчиться війна, тоді й почнемо. Тоді буде пізно.
Технологи старих еліт уже готують “нові обличчя”. Західні союзники теж, мабуть, знову захочуть десантувати нам яких-небудь литво-поляків, мандрівних грузинів чи американо-канадійців українського походження. Хіба ми цього вже не проходили? Не бачили результатів? Он хоч би згадана вже “наша нова поліція”, яка відсиджується в тилу й гавкає на “гнид із Майдану”.
Якщо не буде нової еліти, що забезпечить нову, сприятливу для справедливого й цивілізованого розвитку атмосферу в країні, то годі розраховувати на те, що повернуться “робочі руки”, але й передусім — “чудові мізки”, які виїхали ще до війни й уже роками успішно працюють та роблять кар’єри в провідних західних фірмах, структурах чи наукових інститутах. Лише спільними зусиллями цих трьох складників “нації” Україна зможе стати після війни розвиненою прогресивною державою, а не фронтирною країною, буферною зоною під керівництвом сумнівних типів, яких опікуватимуть охоронці національних інтересів якоїсь іншої нації, але точно не української.
Недарма ж предки вчили: “Хочеш зробити щось добре — зроби сам”.
