“Довбуш” як кітч

У неділю сходили з родиною в кіно на “Довбуша”. Оскільки я прочитав кілька відгуків на цю картину, то вирішив вставити свої 5 копійок у ліниву розмову про українське кіно. Автором стрічки є Олесь Санін, відомий повільними, красивими та нудними фільмами. Колись йому пророкували великий успіх, оскільки ще студентом він проявив неабиякий талант до наслідування (це, звичайно, моя побрехенька). Його фільми стали таким своєрідним сплавом традицій українського поетичного кіно (саме звідси повільність і сфокусованість на красивому кадрі) та постмодерного цитування, де за набором кліше і стереотипів важко спіймати “голос” автора. 

Санін віддавна хотів зняти кіно про Довбуша, якого він сприймає як легенду, а не як історичного персонажа. Він йому нагадує “якогось легендарного українського Ахіллеса, ледве не напівбога, який допомагав бідним як месія”. Проте міф про допомогу бідним прийшов до нас із соціалістами, а згодом його популяризувала влада УРСР, яка і влаштувала на початку 1980-х на скелях у Бубнищі, що біля Болехова, заповідник, який назвали на честь знаменитого опришка. Відтоді ми також знаємо про те, що причиною “протиправної діяльності” Олекси стало свавілля польської шляхти. Ви можете будь-де прочитати, що “Олекса Довбуш, не маючи майна, за прикладом інших селян, розорених шляхтою, пас громадські вівці, а потім залишив родину, пішов в опришки й очолив загін”. Словом, в усьому винна шляхта.

Про Довбуша дійсно є багато оповідань, легенд і побрехеньок, що не дивно: будь-який лідер ватаги, яка могла кинути виклик офіційній владі в ті буремні часи, мав вигляд напівбога. Цікаво, що народні перекази зберегли оповіді про зустрічі Довбуша із Баалом Шем Товом (Бештом), єврейським містиком і цілителем, який упродовж тривалого часу жив у лісах і печерах біля Кутів. У міжвоєнний період польські євреї навіть мали спеціальний маршрут із Варшави, щоб поблукати місцями Бешта. Кажуть, була легенда, що відомий містик жив у печері, крізь яку міг легко мандрувати із Кутів у Єрусалим.

Санін додав сюжет із Бештом у кіно про Довбуша. Нашого карпатського єврея зіграв американець Лузер Тверскі, його далекий родич, який вважає, що наша земля є частково і його землею. Про це йомуговорить у фільмі сам Довбуш, хоча кінофраза Бешта мені видається не менш цікавою: коли Олекса питає його, чи він у горах сам, то Баал відповідає: “Людина ніколи не буває сама”.

Режисер картини, очевидно, бачить у Довбуші ще одного Хмельницького, якого радше доля “змусила” бути ватажком козацького повстання. Він говорить в інтерв’ю: “Через обставини, через те, що в нього забрали можливість жити так, як він любив, за те, що відібрали свободу й долю, — він змушений був обрати шлях боротьби”. Інший стереотипний сюжет стосується легенди про те, що в Довбуша вдарила блискавка, а батько врятував хлопця, закопавши його в землю. Тому він стає на обороні землі — бо це його земля, яка колись врятувала йому життя. Фінальна фраза фільму про те, що “боротьба триває”, має відносити нас до теперішньої війни з московитами, які показані в стрічці сторонньою хитрою силою, яка набирає потуги на сході й стає причиною певних потрясінь навіть у Прикарпатті. Як на мене, забагато магічної сили автор надає москалям, а от поляків Санін показав просто карикатурно. Можна грішним ділом подумати, що “боротьба триває” саме з ними…

Саме тому мій колега історик Назар Кісь помітив у фільмі “рафіновану совкову полонофобію, чисту, як сльоза комсомолки”, що й не дивно: Довженко, послідовником якого є Санін, теж ненавидів поляків. Хоча грати поляків запросили етнічних представників цього народу, вийшло так, як у російському кіно, де Богдан Ступка грав стереотипного хохла. Назар каже, що в “Довбуші” поляки показані як “суцільні ідіоти, вампіри та садисти, настільки карикатурні, що мимоволі задумуєшся, чи не 70-ті роки надворі”. 

А от історик з Ужгорода Володимир Гуцул написав, що картина Саніна цілком пристойна, але “суто як постмодерністська пародія”. Якщо Назар побачив у стрічці пряме наслідування польського кінематографа (“З вогнем і мечем”), то Володимир каже, що київський режисер перекопіював персонажа із фільму про капітана Алатрісте. Історичні факти трактовані так довільно, що картину дійсно можна сприймати як авторське бачення карпатської легенди, але із присмаком соцреалізму. Пан Гуцул має доволі тонко налаштоване око на атрибутику костюма та історичну зброю, оскільки багато років вивчає цю тему. На його думку, з фільму глядач може дізнатися про те, що “ніж боуї винайшли не арканзаські брати Боуї на початку 19 ст., а гуцульські брати Довбуші на початку 18 ст.”. Якийсь консультант картини, що вивчав минуле через гугл-пошук, запхав у кіносюжети недоречні артефакти, наприклад лист із картинками авторства бандита Федора Головатого, який був надісланий 1493 р. до міщан Бардейова, і “якогось барана запакований у кадр”.

Але Санін не зняв історичний фільм, він екранізував легенду, зробив, як каже пан Володимир, “постмодерну пародію”. Особливо шкода йому було княгиню Яблоновську, яка за сюжетом є “московською колаборанткою” і експлуататоркою трудового народу. А от насправді все було з точністю до навпаки: “княгиня скасовувала у своїх маєтностях панщину, фундувала шпиталі, писала трактати про економіку і фізіологію”. І взагалі вона не вписується в стереотип поляків, який Санін запозичив у Довженка і яким щедро приправив фільм.

Словом, новий фільм Олеся Саніна продовжує славну традицію київських режисерів із перетворення нашого регіону в кітчеву та екзотичну картинку, як це вже було у фільмі “Політ золотої мушки” Івана Кравчишина чи в “Шляхетних волоцюгах” Олександра Березаня. Попри постійні розмови про колоніальний статус України та нашу антиколоніальну боротьбу, такі фільми ще раз добре проявляють, що в стосунку до мого рідного краю Київ виступає таким же колонізатором, як і Варшава чи Москва. Ви можете сказати, що фільм красивий і показує чудові краєвиди Карпат, а я нагадаю, що кітч завжди красивий, завжди експлуатує історію і завжди романтизує її — діє як терапія для знедоленої української душі. Але ця терапія не зцілює, а лише заколисує.