Хто зняв “запобіжник” російського вторгнення?

Кожна кривава війна, окрім агресора, має і непрямих винуватців, які дали загарбникові сигнал про безкарність вторгнення.

Добрі наміри з кривавими наслідками

У середині XX століття помилки американського держсекретаря Діна Ачесона втягнули США у дві криваві війни та призвели до втрати союзного Китаю, який захопили комуністи. Звісно, одна людина не була повністю відповідальною за всі геополітичні катастрофи, однак чимало хибних рішень і висновків американського політика суттєво посприяли кровопролиттю.

У лютому 1941 року помічник державного секретаря Дін Ачесон спланував американсько-англо-голландське нафтове ембарго, тобто санкції проти Японської імперії, які позбавили її 95 % поставок нафти й змусили розпочати війну. Японською відповіддю на американську нафтову блокаду став напад на Перл-Харбор. Не те щоб Японія на той час була мирною країною, проте американські фахівці під керівництвом Ачесона не знайшли іншого рішення, аніж того, яке призвело до війни.

Під час президенства Трумена Держдеп під керівництвом Ачесона працював над відносинами з Китаєм, де США підтримували місцеву владу в боротьбі з комуністами. Китайські союзники були корумповані та неефективні, тож американські чиновники не виявляли до них ентузіазму. Після захоплення Китаю комуністами чимало журналістів прямо питало владу про те, “хто втратив Китай”. Громадськість критикувала роботу Ачесона, а сенатор Джозеф Маккарті і його прихильники стверджували, що очолюваний Ачесоном Держдепартамент сповнений комуністів і шпигунів. Тож Держдеп підготував дослідження китайсько-американських відносин, у якому пояснив читачам, що нічого не міг вдіяти, а американське втручання в справи Китаю було приречене на провал.

У 1950 році Ачесону довірили курувати Корею, яка неофіційно була розділена на зони перебування американських і радянських військ. Американці готувалися виводити війська з південної частини півострова згідно з міжнародними нормами, а північнокорейські комуністи планували захопити всю Корею. Сталін не поспішав підтримувати північних корейців, посилаючись на можливість втручання військ ООН і США та розв’язання конфлікту із застосуванням атомної зброї.

Однак у січні 1950 року держсекретар Дін Ачесон заявив пресі, що Корея розташована за межами американської сфери впливу та “безпекової парасольки”, а оборонний периметр США в Тихому океані охоплює лише Алеутські острови, Японію та Філіппіни. Ця заява додала рішучості північнокорейським комуністам і допомогла переконати Сталіна в тому, що військове втручання сил США в конфлікт малоймовірне. Через кілька місяців комуністи вдерлися в Південну Корею і розпочали війну, яка призвела до 4 млн жертв серед корейців. Звісно, Дін Ачесон не винен у хворобливих імперських амбіціях Кім Ір Сена, проте його декларації анонсували безкарність агресору й повідомили, що Вашингтон не втручатиметься.

Дін Ачесон був одним із творців НАТО та “плану Маршалла” для відбудови Європи, завжди виступав за мир і підтримував виведення військ заради уникнення ескалації, а агресора рекомендував карати лише санкціями, однак його миролюбні помилки призводили до ще більшої нахабності агресора та розв’язання кривавих воєн із мільйонними жертвами. Вчинки, які здійснювали Штати, зокрема й за участі та рекомендацій Ачесона, лише роздражнили японського тигра та зняли намордник зі скаженого північнокорейського пса. Не схоже, що демократичні країни зробили історичні висновки, адже перед 2022 роком на Заході обіймала керівні посади ціла плеяда “колективних ачесонів”.

Злочинний пацифізм

Старший науковий співробітник Atlantic Council Адріан Каратницький зазначає, що “Путін, безсумнівно, несе повну відповідальність за війну проти України, але його напад на Україну у 2014 році, його зростаючі імперські амбіції й подальше рішення знищити українську державу мають своє коріння в політиці й діях Сполучених Штатів і їхніх союзників за часів Обами”.

Штати надзвичайно слабко зреагували на вторгнення Путіна до Грузії 2008 року, бо президент Джордж Буш-молодший готувався тоді залишити свій пост. Обама ж не покарав Росію за агресію, а доручив держсекретарці Гілларі Клінтон розпочати “перезавантаження” відносин із РФ, викресливши з пам’яті злочини Росії в Грузії. До того ж “Обама відмовився від планів адміністрації Буша щодо створення щита протиракетної оборони в Східній Європі — це його рішення особисто вітав Путін”, зазначає Каратницький.

І навіть після того, як Росія у 2014 році анексувала Крим, збила літак “Боїнг 777” і відправила російські війська на Донбас, Обама виступив проти надання зброї Україні. Його адміністрація реагувала на російське вторгнення до Криму лише слабкими санкціями, які не завдали відчутних збитків путінському режиму. І навіть від дипломатичного врегулювання та припинення російської агресії Обама відмовився, делегувавши відповідальність за справи на Європейському континенті Франції та Німеччині — важливим російським бізнесовим партнерам.

Відверта заява Обами про те, що “Україна, яка не є членом НАТО, буде вразливою для військового домінування Росії, що б ми не робили”, фактично визнавала, що Україна перебуває у російській зоні впливу, і сигналізувала Кремлю, що США не втручатимуться, навіть якщо РФ почне масштабне вторгнення. Події 2022 року стали лише логічним результатом слабкості, проявленої адміністрацією Обами у 2014-му. Бодай одна фраза американського високопосадовця у 2014 році про те, що Вашингтон втрутиться, якщо Росія почне вторгнення в Україну, могла б сьогодні зберегти життя половині мільйона людей. Лише за цю фразу західний політик міг би здобути Нобелівську премію миру та ввійти в історію.

Команда соратників Обами, що мають пацифістські підходи політики умиротворення агресора, досі впливає на офіс Байдена, який був віцепрезидентом за часів Обами. Ставши господарем Білого дому, Байден повернув в уряд багатьох архітекторів боязкого підходу Обами до Росії. Політики такого штибу відповідальні й за авральне виведення американських військ з Афганістану, яке призвело до полишення напризволяще людей, які стали жертвами талібів. Варто було США в деяких випадках проявити твердість — і багатьох кривавих конфліктів та тисяч жертв могло б не бути. Натомість заяви, що начебто наймогутніша країна світу боїться провокувати якихось задрипанців, призвели до розширення масштабів насильства.

Окрім Обами, ціла низка європейських політиків із часів Мюнхенської угоди 1938 року не знаходить інших методів взаємодії з фашистськими диктаторами, аніж компроміси та стійкість до провокацій. Пацифістські заяви Макрона, Меркель, Шольца про те, що європейські країни не втручатимуться в збройний конфлікт із РФ, відіграли не меншу роль під час зняття “запобіжника” російського вторгнення, аніж “вмивання рук” американських політиків. І висока ціна, яку платять за них українці, принаймні частково є результатом політики злочинного пацифізму західних лідерів.

Проте набагато вагомішою є роль “українського ачесона”, який проігнорував необхідність оборони країни, керуючись іміджевими та економічними мотивами мирного часу тоді, коли необхідно було керуватися принципами воєнної доби. “Українські ачесони” заявляли, що посилення української оборони може лише спровокувати російський напад, і відмовлялися мінувати кордони й рити окопи, тому Україна зустріла вторгнення недостатньо підготовленою. Вони вважали, що російський ведмідь нападе на країну, що матиме вигляд їжака, і передумає це робити, якщо вона буде схожа на мирного кролика.

Давньоримське прислів’я “Якщо хочете миру, готуйтеся до війни” відоме понад два тисячоліття, однак у демократичних країнах надзвичайно рідко сприймалося серйозно. Дорого, напевно, особливо перед виборами.