Чвари в парку

Нещодавно я побачив у Стрийському парку у Львові велику скульптуру огрядної жінки. Чесно скажу — трохи здивувався, але оскільки моє око звикло бачити в сучасному мистецтві різні викрутаси, то відразу впізнав спрямованість на формальний епатаж. Згодом зайшов у фейсбук і все стало на місце: Павло Гудімов оголосив про тиждень скульптури у Львові, а по інтернет-спільнотах уже неслися дописи ображених львів’ян, які не можуть терпіти ось “таку красу” в нашому “прекрасному” місті.

Коментував кожен охочий: від звичайних міських вар’ятів до очільниці столичного Музею Голодомору Лесі Гасиджак, яку нещодавно булили за те, що вона має тіло, яке не пасує керівниці такої установи. Когось не влаштовували п’єдестали, бо “хто має право таке встановлювати в спільному просторі”, інших напружувала фігура “жирної” кобіти, яка зовсім не гарна. “Що за знущання з парку?”— волали “львів’яни”. “Несмак і дурощі”, — кричали інші. Звозять до Львова “весь непотріб”, говорили вони. Ну і, звичайно, як без аргументів на кшталт “витрачати кошти на такі потворні пам’ятники у воєнний час — це злочин”. Хоча ніхто у “львів’ян” грошей на ці скульптури не просив і не брав.

Мені ці сварки нагадали нещодавні завивання на львівських “болотах” (до речі, не лише львівських, бо почав цю маячню знаменитий “комсомолець” Остап, який любить поливати лайном неправильних українців) щодо того, що Оксана Линів вдягнула футболку із написом Wagner power на фестивалі Вагнера в Байройті. До мене навіть зателефонувала журналістка з проханням прокоментувати, що я думаю про те, що “українців” обурила ця ситуація. Начебто Линів не українка, а всі її дії мають погоджуватися із місцевими сварками й скандалами. Дехто навіть згадав стару балалайку про те, що Вагнер — улюблений композитор Гітлера, що на його честь московити назвали свою приватну армію і що євреї на цей фестиваль не їздять. То, може, відмовтеся від військової й фінансової допомоги від німців, яку вони нам надають для війни проти московитів? Це ж їхній композитор, їхній фестиваль і футболки, до речі, теж їхні.

Журналісти вже встигли написати тексти про те, що львів’яни обурилися через скульптури, а куратор і організатори щасливі, бо дискусія — це база! Хоча дискусії немає, радше емоції й взаємні ображання. Журналісти цнотливо називають матюки та маячню ображених “хвилею гострих обговорень”, а Павло Гудімов зауважив, що такі публічні звинувачення та атаки на мистецтво “ще раз підтверджують завелику відстань між суспільством і культурою, яка сидить у бульбашці”. Павло каже, що треба виходити назовні й комунікувати із суспільством (це, певно, заклик до митців), “бо так добра не буде”. Але мені видається, що суспільство й не збирається ні з ким комунікувати, бо нічого такого, як “суспільство”, не існує. Існують люди, неосвічені, консервативні, щирі й агресивні мешканці, які успадкували європейське місто, яке не будували, але вважають, що воно належить саме їм. І це правда — воно належить їм!

Якщо коротко, то моя позиція проста: лити воду на млин ненависті продуктивно тоді, коли це стосується ворога, але жерти своїх тільки тому, що вам зле, — неправильно. І перетворювати кожну подію на поле битви між правильними “українцями” й неправильними “недоукраїнцями” теж недобре.

Але що не так зі скульптурами в Стрийському парку? Форма, зроблена з каменю і ретельно висічена та шліфована, нагадує огрядні тіла з картин Люсьєна Фройда, відомого британського художника, що знаменитий своїм особливим стилем портретного живопису. Він часто зображує людську фігуру в грубій, неідеалізованій, а іноді й конфронтаційній манері. Хоча деякі глядачі можуть вважати його картини складними або нетрадиційними, важливо зазначити, що художній смак дуже суб’єктивний, тож те, що одна людина визначає “потворним”, інша може вважати переконливим або таким, що спонукає до роздумів. Фройд був прихильником фігуративного та реалістичного мистецтва й малював своїх героїв такими, якими бачив їх, часто без ідеалізації. Такий підхід може виявити фізичну недосконалість і вразливість людської форми, яку деякі глядачі можуть вважати незручною або непривабливою.

Чому я говорю про Фройда, а не про автора скульптури? Напевно, тому, що ця тема у європейському мистецтві стара й лише “львівські українці” врешті відкривають для себе огрядні фігури у творах мистецтва. Автор жіночої фігури Василь Корчовий, якого деякі “артисти” звинувачують у нефаховості, а інші захоплюються його “прекрасними лініями, грою світла й тіні, фактурою, якої хочеться торкнутись”, не хотів коментувати свій твір. Та й навіщо — такий розголос, який влаштували йому львів’яни, не кожний майстер отримає навіть за гроші. Але ті, хто хоч трішки цікавиться європейським мистецтвом епохи бароко й рококо, добре знають, як огрядна тілесність “валиться” на глядача із картин Рубенса та представників північного реалізму. Коли я був студентом Львівської академії мистецтв і нас просили проаналізувати картини Рубенса, завжди були ті, хто вважав його роботи огидними й “жирними”. Але в людей постійно так: хтось від споглядання сексу балдіє, а когось нудить, одні святкують тілесність, а інші намагаються її освоїти й приручити. Єдине, що нас об’єднує, — це факт, що люди дуже реагують на образи, картини та тіла інших людей, і тут годі шукати консолідованих позицій, бо вони можливі лише в тоталітарних суспільствах чи там, де домінує певна релігійна доктрина. 

Мистецтво часто показує суспільні норми й табу або кидає їм виклик, а зображення людського тіла, особливо у відвертий чи нетрадиційний спосіб, може кинути виклик панівним уявленням про скромність, моральність і прийнятність. Коли мистецтво протистоїть цим нормам, воно може спричинити сильну реакцію. Навіть чат GPT знає, що мистецтво відіграє вирішальну роль у подоланні стереотипів і просуванні інклюзивної репрезентації. Коли художники зображують тіла, які кидають виклик усталеним гендерним, расовим чи культурним нормам, це може спричинити як схвалення, так і негативну реакцію, висвітлюючи тим самим поточні дебати про репрезентацію та ідентичність. І така ситуація є цілком нормальною. 

І також дивно постійно повторювати — Мистецтво є дуже суб’єктивним, і різні глядачі можуть по-різному інтерпретувати один і той самий твір. Ця суб’єктивність може призвести до суперечок і дебатів про наміри художника та значення твору. Важливо підходити до мистецтва з відкритим розумом та усвідомленням розмаїття художніх стилів і перспектив. Хоча скульптури людей, яких ми “не хочемо бачити”, можуть не відповідати загальноприйнятим стандартам краси, вони здатні вражати своєю глибиною і психологічною складністю, вносити щось нове у світ образотворчості. Мистецтво в різних своїх формах часто прагне кинути виклик, спровокувати та стимулювати дискусію, і творчість Корчового, безумовно, досягає цієї мети.