By 
Якось так виходить, що вирішальний вплив на світову політику у 2024 році мають ті, яким за 70 (іноді — далеко-далеко за 70). Усі, певне, пам’ятають про те, що Великий Майстер ОВЛА принц Едвард Кент, Байден із Трампом, товариш Сі, Нарендра Моді, Папа Франциск, король Чарльз III, Далай-лама XIV, король Салман ібн Абдул-Азіз, Ердоган, Нетаньягу й пітун уже дісталися поважного віку.
А якщо раптом хтось цього не пам’ятає, то, думаю, саме час їм про це нагадати. Хай чого там досягнули владні й просунуті представники молодших генерацій, а теперішньою Землею (Планетою Смартфонів) однаково керують несвіжі люди епохи Модерну, чиї цінності, уявлення, смаки та поведінкові шаблони сформувалися за тих далеких часів, коли примітивні комунікаційні пристрої стояли на меблях, висіли на стіні в коридорі та у вуличних кабінках.
І навіть якщо припустити, що ці люди все ще мають значно вищі розумові здібності, ніж пересічний представник їхньої генерації, печатку епохи однаково важко стерти з особистості. А хтось скаже, що й неможливо.
Не виключено, що саме це і створює оту глобальну шизоїдну напругу, оту шмарклю в супі, оте шило в тухесі, що не дає спокою ані топкулінарам Метамодерну (мовою конспірологів — “планувальникам”), ані простим звичайним людям Планети Смартфонів, яким здебільшого начхати на стратегічні розклади сильних світу сього.
Усі ми, на жаль, є заручниками тієї світової гри, у яку грають (радше — яку дограють) владні старці.
А вона, серед іншого, є доволі маразматичною. Кожний із гравців грає за своїми правилами й, зрештою, у свій варіант гри. Хтось щиро захоплений улюбленою цвинтарною грою сімейки Адамсів “Викопаймо коханого мертвяка” (Toten wieder lebendig типу покійного СРСР або не менш покійного Pax Americana). Інші гордо уявляють себе колективним Гері Селдоном і завзято грають у психоісторію, вибудовуючи вже тепер умоглядні основи для того світлого майбутнього, що має настати через 80 років чи, може, через 800. А ще інші тихо грають у просту консервацію минулої величі, перетворюючи ще живі світові інституції чи то на музеї, чи то на склади зі старим порохнявим непотребом.
Зрештою, і російсько-українська війна почалася як спроба “совків-маразматиків” реставрувати мертву радянську велич у тому її образі, який вони засвоїли, роздивляючись картинки в букварях і настінні розписи в піонерських таборах 50–60-х років. А невдовзі до дідів-реставраторів із клану Блідої Молі може приєднатися живчик із племені Maga (Make America Great Again), який також мріє запхати сучасний світ до своєї ретрофантазії про середину минулого століття.
Владні старці мають декілька переваг над молодими лідерами. По-перше, у них є інструментальний досвід довгого життя. По-друге, вони бувають рішучими, у них часто-густо відсутній страх за можливі наслідки їхніх вчинків, бо ж не їм ті наслідки розгрібати. По-третє, особисті переконання в поважному віці трансформуються в залізобетонні шаблони та підживлюють той різновид вольової затятості, що сприяє перемогам.
Хоча старі політики живуть минулим, вони здатні захопити своєю енергією (чи то своєю “енергійною інерцією”) маси недалеких людей молодшого віку. Адже в улюблених казках Планети Смартфонів розповідають про енергійних і мудрих старих магів на штиб Гендальфа або Дамблдора. Та й богів-творців завжди малювали могутніми старцями.
У реальному житті поєднання старості й могутності є рідкісним, але все-таки можливим. Проте, кажуть обізнані люди, істинна могутність зрілого віку набувається не владною позицією і не піаром, а пізнанням Серединного шляху. І цього пізнання фатально бракує теперішнім релігійним, культурним і моральним лідерам, а теперішнім політикам — і поготів. Замість Гендальфів і Дамблдорів ми бачимо або розгублених благих і застрашених дідусів, або ж сивих монстрів із клінічними ознаками психопатії.
І достеменно невідомо, який із цих двох різновидів політичного homo vetus більш небезпечний для майбутнього.
Позиції владних старців на політичному Заході потужно підсилює демографічна ситуація. Населення Ізраїлю, Австралії, Японії, Тайваню, Нової Зеландії, країн Атлантичного блоку старіє вже багато десятиліть поспіль. І коли ми ремствуємо, що тамтешня демократична спільнота трясеться перед ядерним жупелом пітуна, то маємо пам’ятати, що електоральна база цієї спільноти далеко не молода. Що одним із її мотиваційних стрижнів є бажання спокійно й комфортно фіналізувати своє життя.
Й обирає ця спільнота собі подібних.
Дехто скаже, що в наш час 70 років — це зовсім не те, що 70 років у минулому або позаминулому столітті. Що сучасна високотехнологічна та коштовна “медицина для мільярдерів” без особливих зусиль здатна продовжувати життя монархам, президентам і банкірам до 90–95 років. Звісно, якщо в пацієнта немає фатальних патологій.
З погляду фізіології це дійсно так. Проте, на жаль, довге “технічне” життя тіла зовсім не означає, що інтелект у цьому тілі також буде жити довго та повноцінно. Природа, як тепер зрозуміло, накладає певні вікові обмеження на розумові функції незалежно від біологічного буття плоті. Недарма хворобу Альцгеймера та старечу деменцію називають захворюваннями XXI століття.
Успіхи “медицини для мільярдерів” породили цікавий соціальний феномен. На додачу до поділу людства за рівнем доступу до якісної освіти, до розваг та комфорту з’явився додатковий і далеко не умовний поділ на керівну еліту, яка живе довго, і на недовговічні “субеліти” та “народні маси”.
Відповідно, ситуація, коли старці правлять молодими, є не випадковою і не локальною в часі. Це — світанок того майбутнього, де 90-літні представники вищого істеблішменту кермують суспільством, рушіями якого є люди від 25 до 45. Тобто майбутнього, у якому далеке минуле кермує теперішнім і воленс-ноленс гальмує розвиток громади в ім’я своїх архаїчних уподобань.
Старі й молоді люди живуть у різних ритмах часу. Відповідно, ми ризикуємо потрапити до такої ситуації, коли підставою для революцій буде не так контраст між життям багатих і бідних, як “темпоральний” конфлікт між владною геронтократією з її розумінням і відчуттям часу й підлеглою молоддю, що відчуває час в інший спосіб.
В Україні цей конфлікт поки що не проявлений. Наші владні еліти порівняно молоді, а покоління зумерів (яке, здається, найбільш гостро відчуває цінність часу та недоречність ігрищ старців) нечисленне та більше налаштоване на розваги й мандри світом, аніж на революційну діяльність. Але все це може змінитися. І, як завжди, за порівняно короткий історичний період.
Зрештою, усе міняється. Якби ця стаття писалася до 26 лютого, то список глобальної геронтократії на її початку очолив би не принц Едвард Кент, а Джейкоб, 4-й барон Ротшильд (1936–2024), багаторічний лідер лондонської гілки відомого банкірського роду. Проте вже другий тиждень чи не найвпливовішу родину Планети Смартфонів очолює його син Натаніель Філіп, 5-й барон Ротшильд. А він ще дуже-дуже молодий, як на теперішній світ еліт, — 1971 року народження.
