By 
Щоразу, коли приходить інформація про загибель наших військових чи цивільних від російських куль, мін, бомб або ракет, я все думаю про їхніх близьких — наскільки для них це болюча втрата. Страшно навіть подумати, скільки внаслідок цієї війни в нас буде людей, травмованих фізично і психічно. А ще вражених почуттям самотності через втрату близьких осіб чи бойових побратимів, місце яких у житті тих людей довго або й завжди залишатиметься порожнім. Чи готова буде держава й суспільство допомогти їм подолати це руйнівне відчуття, навіть не питаю: я песиміст.
Насправді людство послідовно й довго йшло до самотності за власною волею. Спочатку перестали виступати на привселюдних форумах, читати й обговорювати в клубах книжки, обмінюватися новинами на прибудинкових лавочках чи в місцевих кав’ярнях, віддаючи перевагу телевізорові. Потім спільні перегляди телепрограм люди проміняли на індивідуальні “сеанси” перед монітором комп’ютера, а далі — планшет, смартфон тощо. А це затягує, повернутися до живого спілкування стає все важче. У психології вже приблизно два десятиліття вважають, що самотність може впливати на здатність людини пізнавати світ і функціонувати в суспільстві. Коли хтось потрапляє в замкнуте коло самотності, то йому щораз важче відновити нормальні стосунки з іншими.
У світі на цю проблему звернули загальну увагу під час пандемії коронавірусу. “Дослідження в США показали, як поступово зменшується середня кількість контактів у пересічного американця. У Великобританії призначили міністра з питань самотності. Про «епідемію самотності» застерігали китайські дослідники. Японці ідентифікували явище хікікоморі — підлітків, які ізолюються від будь-яких суспільних зв’язків”, — розповів у одному з інтерв’ю доктор Лукаш Окрушек, польський учений.
COVID-19 уже не лякає світового обивателя так, як раніше, натомість глобальне політичне загострення і загроза Третьої світової війни — так. Тому “епідемію самотності” в розвинених країнах намагаються не легковажити. Адже самотність є небезпечною і для організму людини, і для громадянського суспільства.
Доктор Окрушек твердить, що самотність не лише вганяє в депресію багатьох людей, але і “псує” їм серце: “У багатьох дослідженнях ми продемонстрували, що в самотніх осіб під впливом раптового відчуття [загрози — ред.] зменшується бажана варіабельність серцевого ритму. Серце не є ідеальним метрономом, але завдяки вимірюванню варіабельності його ритму ми можемо дізнатися, наскільки правильно ми переробляємо інформацію про потенційні загрози”.
Але ще більш загрозливими, принаймні для суспільства, є інші наслідки самотності. Європейські соцопитування показують, що самотність послаблює залучення в суспільні справи, участь у підтримці громадянських петицій чи в контактах із політиками. Американські — що самотність підвищує схильність до ксенофобії й авторитаризму. “Самотні особи все менше цікавляться публічним життям. Тоталітарна форма правління базується на такім усамітненні індивідуумів, що є відчуттям відсутності зв’язку зі світом. У цьому зацікавлені різного типу автократи”, — каже польський учений.
І тут виникає ключове запитання: якщо “епідемію самотності” неможливо затримати, то, може, можна її якось використати? Принаймні особі, якщо не громаді. Для цього потрібно звернутися до класиків, які вже давно винайшли “рецепт”, як із цим впоратись. Потрактувати самотність як порятунок, а не як катастрофу, радив Фрідріх Ніцше: “В одного самотність — це втеча від хворого, а в іншого — втеча від хворих”.
Артур Шопенгауер, інший великий німець, переконував: “Самотність — це свобода. Хто не любить самотності, той не любить свободи”. І пояснював це так: “Що більше людина має в собі, то менше їй треба ззовні, то менше їй можуть дати інші люди”.
Цитувати можна ще багато різних авторів, але для висновку достатньо й цього. Отже, щоб не впадати в депресію, не “псувати” собі серця тощо, потрібно творчо осмислити, а може, і полюбити свою самотність. І кому це вдасться, той переживе “епідемію самотності” з таким самим успіхом, як пережив коронавірус, пташиний грип і багато інших епідемій.
