Індульгенція Зеленського

Інтерв’ю Залужного про “патову ситуацію” на фронті, заяви з Вашингтона щодо зменшення фінансової допомоги Україні, повідомлення західних ЗМІ про можливість переговорів із Москвою щодо припинення війни та чутки про вибори в Україні можуть бути фрагментами однієї картини, яка не сподобається українцям.

Інтерв’ю Валерія Залужного виданню Economist, у якому український головнокомандувач назвав ситуацію на фронті “патовою”, позиційною війною, що “зайшла в глухий кут, коли жодна зі сторін не може просуватися, бо однаково технологічно оснащена”, є де-факто сигналом для Заходу щодо збільшення постачання озброєнь. Адже неможливо успішно воювати проти однієї з найбільш мілітаризованих країн світу, отримуючи благодійну військову допомогу на нерегулярних засадах і позичені на зиму системи ППО.

У військовому аспекті “українському потопельнику” замість руки порятунку кинули мотузку, але швидкість човна залишилася незмінною. З такого кута позиція українських військових абсолютно обґрунтована: ми вдячні, що нам не дали потонути, але не розуміємо, чому нам не надають ресурсів, щоб перемогти? Відвернення світової уваги на ізраїльську військову операцію в Секторі Гази та спрямування необов’язкової американської військово-фінансової допомоги насамперед в Ізраїль також відтягнули частину західних ресурсів від набагато важливішої війни на Європейському континенті.

Цілком закономірно, що західна громадська думка на другий рік війни психологічно втомилася від фінансування української боротьби, хоча на Заході гають набагато більші кошти на абсолютно необов’язкові напрями. Розтиражовані кремлівською пропагандою та її корисними ідіотами на Заході тези про те, що “Україні дають забагато грошей наших платників податків”, у свідомості пересічного обивателя затьмарюють те, що допомога Києву — не благодійність, а інвестиція у власну безпеку. Адже Україна сьогодні воює за ослаблення геополітичного конкурента Заходу, за мир і спокій у Європі впродовж наступних десятиліть.

Припинення війни з будь-яким для України результатом має вигляд “розумного компромісу” навіть для німецького обивателя, який на собі відчув 40-річну окупацію частини країни. У такому ключі негласні перемовини американських та європейських чиновників з українським урядом про можливість мирних переговорів із Росією для завершення війни здаються непоганим результатом для Заходу, для якого перемогою був би сам факт нездатності РФ захопити всю Україну. Хоча не варто забувати, що такі перемовини відбувалися вже не раз у 2022 році, а залізний аргумент українського МЗС про те, що Путін не дотримується угод, потроху засвоюється навіть серед західної дипломатії.

Імовірно, в Офісі Президента готуються до сценарію, за якого західної підтримки бракуватиме й Україну штовхатимуть до мирних переговорів в обмін на “гарантії безпеки”, тож вирішили провести вибори для продовження свого перебування при владі. Соцопитування на вулицях і активність у партійних штабах оплачуються не просто так. Хоча, якщо війна буде заморожена на позиціях теперішньої лінії фронту, чимало українців вважатимуть такий вчинок навіть не розчаруванням, а зрадою.

Висока громадська підтримка Зеленського насправді ґрунтується на тому, що він і далі бореться. Українці закрили очі на те, що Зеленський не попередив народ про війну, на втрачений Південь, знищений Маріуполь і провальну політику допомоги біженцям. Народ дав йому індульгенцію за минулі гріхи за умови його майбутньої перемоги. В Офісі Президента можуть вважати, що 80 % довіри до Зеленського — це явище стале. Але насправді це рівень довіри до лідера, який і далі бореться. А Зеленський, який потисне руку Путіну, укладе мирну угоду з Кремлем і погодиться віддати окупантам лівий берег Херсонщини, 60 % Запорізької області й всю Луганську, левову частину Донеччини й Крим, буде мати зовсім інший відсоток народної підтримки.

Звісно, влада завжди може спекулювати залізобетонними аргументами: “Хочете й далі воювати — мобілізуйтеся в ЗСУ! Але потрібної кількості сучасних озброєнь для армії ми не змогли дістати. «Захід нас кинув», тож краще поганий мир, ніж хороша війна. Маємо те, що маємо, будьмо реалістами! Але є надія найближчого року вступити в ЄС, тож сконцентруймося на реформах, а території повернемо, коли краще підготуємося. Підемо шляхом Західної Німеччини! Тепер ми будемо справді готуватися до оборони. Не так, як було першого разу”.

Це дуже поганий сценарій для українців, яких влада переконала через телемарафон у реалістичності звільнення всіх окупованих територій і виходу на кордони 1991 року, а тоді покинула у зруйнованій країні. Перемир’я з окупантами посилить у народі не лише відчуття глибокого розчарування, але й переконання в нездатності колишнього коміка до перемоги та звільнення країни. Незавершене визволення збільшить справедливі, хоча й дуже небезпечні для України антизахідні настрої. Українці називатимуть західну допомогу “імітацією підтримки”, що від початку була спрямована на те, щоб ми не перемогли.

Колишні регіонали та вчорашні російські агенти казатимуть, що західна допомога не принесла нічого, окрім крові та сотень тисяч постраждалих, і що краще нам було б стати другою Білоруссю та тихо перечекати кончину Путіна, аніж надіятися на облудний Захід. А деякі сплячі агенти поширюватимуть російський наратив про те, що “вся ця війна була планом Заходу щодо винищення українців — щоб не мати по сусідству конкурента”. І чимало родин загиблих і поранених, які після війни зіштовхнуться з бюрократичними проблемами, можуть у такі міфи повірити.

Тимчасовий мир на умовах втрати територій після 2022 року буде тригером для “орбанізації” України, у якій скепсис до Заходу стане причиною геополітичної самотності, якої наша країна не може собі дозволити. Адже будь-яке перемир’я Москва використає для перегрупування та нового, ще потужнішого вторгнення, яке може стати катастрофічним. 

Перемога є єдиною індульгенцією Зеленського, з якою народ його зрозуміє, пробачить і навіть переобере. Натомість йти на вибори з гаслом “Я не зміг, мені не дали” означатиме тавро іміджу другого Ющенка, який із національного месії став всенародним розчаруванням.

Завищені очікування заважають українцям бачити, наскільки неймовірні речі ЗСУ зробили та здійснюють сьогодні. Кризи й конфлікти між політиками, посадовцями та навіть гілками влади є звичним процесом справної демократії як в Україні, так і на Заході. І те, що світ розглядає різні сценарії, ще не означає, що завтра нас зіллють. Попри галасливу риторику політиків і медіа західні еліти знають: якщо вони покажуть слабкість підтримки України й дадуть Путіну шматок українського пирога, завтра повномасштабного вторгнення зазнає Ізраїль, а потім відбудеться китайська інтервенція на Тайвань. А Зеленський розуміє, за що йому аплодують, а за що в нього кидатимуть яйця та помідори.