By 
У 1956 році на Київській кіностудії (нині – Національна кіностудія ім. Довженка) режисер Володимир Браун завершив роботу над картиною “Мальва”. Фільм знято за сценарієм Миколи Коварського, що базувався на ранніх творах Максима Горького, а передусім – на його однойменному оповіданні.
Горький не зазначив конкретного місця дії – зрозуміло лише, що це риболовецька артіль на березі моря, розташована, мабуть, достатньо далеко від великих міст. В артілі працюють наймані робітники, які прибули сюди в пошуках заробітку з різних регіонів Російської імперії.
На створення образу головної героїні, як і на написання оповідання, Максима Горького надихнули українські мотиви. Йдеться не лише про питомо українське ім’я Мальва, але й про походження героїні. В одному з діалогів Мальва розповідає, що вона із Павлиша – зараз це селище міського типу в Олександрійському районі Кіровоградської області. Максим Горький написав це оповідання у 1897-му в селі Мануйлівка Полтавської області.
Мальва – незалежна жінка, яка здатна постояти за себе, вибирати собі чоловіків на власний розсуд. Понад усе вона цінує свою свободу, напрочуд відрізняється від притаманних російській літературі жіночих образів. Зараз це оповідання, як і фільм Брауна, можна було б сміливо віднести до “феміністських” творів.
В оповіданні Горький замість традиційного мелодраматичного “любовного трикутника” змальовує фактично “чотирикутник”: Мальва, Василь, його син Яків та Сергій. У стрічці сценарист і режисер ще більше ускладнюють і емоційно підсилюють драматургічну структуру оповіді, додаючи ще одного персонажа, закоханого в Мальву – управителя риболовецької артілі.
Режисер картини Володимир Браун народився 1 січня 1896 року у Єлисаветграді (нині – Кропивницький), походив із німецької родини. Цілком імовірно, що оповідання Максима Горького зацікавило режисера ще й тим, що Мальва – його землячка. Кінематографічну кар’єру він почав ще в 1930-х у Ленінграді (нині – Санкт-Петербург), після закінчення Другої світової війни працював режисером на Київській кіностудії, де зняв вісім картин. Ще до війни сюжети його стрічок здебільшого стосувалися моря, тому його прозвали режисером-мариністом, ба навіть “Айвазовським у кіно”.
Володимир Браун також був одним із комерційно успішних режисерів Київської кіностудії: п’ять із восьми знятих ним у Києві картин увійшли до списку тисячі найкасовіших радянських фільмів: “Максимка” (1952) – 32, 9 млн глядачів за перший рік демонстрації в кінотеатрах; “Командир корабля” (1954) – 28, 3 млн; “У мирні дні” (1951) – 23, 5 млн; “Матрос Чижик” (1955) – 23,2 млн глядачів та “Мальва”, яку впродовж першого року в кінотеатрах подивилися 20 млн глядачів. Стрічка довго не сходила з екранів, а пізніше регулярно демонструвалася на телебаченні.
Картину прекрасно зняв кінооператор Володимир Войтенко (пізніше – оператор фільмів Леоніда Бикова “В бій ідуть тільки «старики»” та “Ати-бати, йшли солдати…”). Художником-постановником був Михайло Юферов (він працював над кількома відомими стрічками режисера Віктора Івченка), художницею по костюмах – Алла Костенко, музику написав композитор Ігор Шамо.
На роль Мальви Володимир Браун затвердив молоду актрису Дзідру Ріттенбергс (так зазначено у титрах картини, проте в деяких джерелах – Ріттенберга) і не помилився, адже образ Мальви, що його блискуче втілила актриса, полюбився й запам’ятався глядачам і став подією в кіно. Але чому на роль українки режисер запросив актрису з Латвії? Можна припустити, що Володимир Браун хотів досягнути різкого контрасту між чоловічими образами й головною героїнею. Звичайно, найперше – у зовнішності, але водночас у статурі, характері, незалежній поведінці. Уже згодом у радянському кіно за замовчуванням складеться традиція, коли на ролі європейців чи в екранізації закордонної класики неодмінно запрошували актрис і акторів із прибалтійських (як тоді казали) республік. Попри те, що вони, звичайно, теж були громадянами СРСР, у їхній зовнішності та манері роботи в кадрі однаково відчувалося оте щось “не зовсім” радянське.
Попри популярність у глядачів, деякі кінокритики все-таки закидали стрічці певну невизначеність образу головної героїні, мовляв, соціальний протест замінено на суто жіночий. Проте в літературній першооснові не йшлося про соціальний протест, до того ж автор – відомий і шанований у СРСР “пролетарський письменник”, “буревісник революції”, тож зрештою стрічку визнали вдалою екранізацією.
Загалом “Мальву” здебільшого оцінили прихильно, як-от у рецензії в популярному всесоюзному кіновиданні “Советский экран”: “Гарна, вільнолюбна та горда Мальва не хоче й не бажає змиритися з безпросвітним, важким та одноманітним життям рибалок приморського селища. Уся її сутність протестує проти несправедливості та насильства над людиною. <…> Душа Мальви рветься до свободи, незалежності, радості…”
У 1957-му фільм додали в конкурсну програму Венеційського кінофестивалю, однак головний приз виборола драма класика індійського і світового кіно Сатьяджита Рея “Нескорений” (Aparajito). Проте “Мальва” не залишилася без уваги та відзнаки: Дзідра Ріттенбергс здобула нагороду за найкращу жіночу роль – “Кубок Вольпі”, третю за значущістю премію Венеційського кінофестивалю після “Золотого” та “Срібного левів”.
На жаль, про міжнародну славу та успіх своєї картини Володимир Браун так і не дізнався, “Мальва” стала його останнім фільмом. Він передчасно пішов із життя 21 серпня 1957 року, за чотири дні до початку Венеційського кінофестивалю.
У 1958-му в Москві відбувся перший Всесоюзний кінофестиваль, на якому другу премію здобув художник-постановник “Мальви” Михайло Юферов.
Дзідра Ріттенбергс (1928–2003) знялася в понад тридцяти фільмах і телевізійних серіалах на різних кіностудіях СРСР, зокрема й у відомому свого часу серіалі “Довга дорога в дюнах” (1980–1981, режисер Алоїз Бренч), двох стрічках Кіностудії ім. О. Довженка – “Народжені бурею” (1957, режисери Я. Базелян та А. Войтецький) та “Гроза над полями” (1958, режисери Ю. Лисенко та М. Красія). Вона стала дружиною актора Євгена Урбанського, який у 1965 році трагічно загинув на зніманні стрічки “Директор”. Дзідра Ріттенбергс здобула звання заслуженої артистки Латвійської РСР, потім сама стала режисеркою і зняла на рідній Ризькій кіностудії вісім стрічок.
