“Культура скасування” й моральна паніка

“Культура скасування” й моральна паніка
Шанованого професора поважного західного університету виганяють із роботи – через певні слова, сказані публічно під час лекції. Суперпопулярна письменниця зазнає публічного осуду та остракізму з боку своїх найвідданіших фанів – через певні слова, написані публічно в соцмережах. Сьогодні ці та подібні новини культурно-світського життя несуть у собі не менші суперечності й напругу сучасного світу, аніж зведення з бойових дій на Донбасі чи в Сирії або ж повідомлення про політичні перипетіїу Білому домі чи Європарламенті.

Йдеться про “культуру скасування” та її прихильників і противників, які розкололи глобальну медіасферу на два непримиримі табори. Як правило, у зловживанні “культурою скасування” звинувачують тих, хто перебуває на ліберальних чи лівих соціально-політичних світоглядних позиціях. Однак, коли “праві активісти”, наприклад, блокують проведення публічних подій, які їм не подобаються, – це щось, що теж вписується в логіку “скасування”, лише “некультурного”, свавільного, із протилежним політичним знаком.

Водночас між “ліберально-лівим” і “консервативно-правим” скасуваннями є величезна різниця на рівні смислів, соціально-політичних цілей і стосунку до законності. Перші намагаються вибудувати такий публічний простір, у якому всі рівняються на групи найбільш слабких і вразливих членів суспільства. До того ж здебільшого роблять це, намагаючись перебувати в межах закону. Водночас “консервативно-правим” йдеться про публічний простір, орієнтований на потреби найбільш сильних, привілейованих і впливових. Задля цього вони ладні використовувати будь-які методи, зокрема силові й незаконні. (У цьому сенсі можна провести подальшу різницю також між консервативним і правим дискурсами: “консерватори” дбають про інтереси тих, хто вже є сильним і привілейованим, а “праві” – про тих, хто лише хоче здобути таку позицію, щоби далі використовувати її для себе).

Тобто тут ідеться про подібну схему впливу на публічний простір, але дуже відмінні етичні позиції та практичні методи: “ліволібералам” із їхньою “новою етикою” йдеться, власне, про утвердження класичного морального принципу “сильний має поступатися слабкому” (звідси й повага до закону), а “правоконсерваторам” – про антиморальність “виживає найсильніший” (який плює на законність).

Тому ліберальна культура скасування насправді не є якоюсь новою етикою, що виражає небачені раніше принципи, – це намагання впровадити в модерний публічний простір розвинуті й адаптовані до нових реалій принципи старої доброї етики, яка існує відтоді, відколи й цивілізоване людство.

Водночас противники “нової етики” фактично прагнуть скасування загальних етичних принципів, що були б обов’язковими для всіх. А також хочуть зберегти недоторканість тих привілейованих осіб, які мають особливий статус (генія, пророка, мудреця, професіонала, представника титульної національності тощо) і право на насильство щодо слабших.

Річ у тім, що традиційний публічний простір, сформований упродовж останніх віків, досить довго зберігав залишки традиційних нерівностей. І “культура скасування” – це намагання “упосліджених” викорінити ці залишки та добитися більш справедливого й безпечного публічного простору. Тобто переформатувати цей простір так, щоби він став більш етичним, рівним, позбувся “темних” кишень і ніш. Став більш публічним.

Однак у процесі з’ясувалася ще одна проблема. Багато тих громадян, які не підтримують“правоконсервативне” насилля, виявилися неготовими підтримати й “ліволіберальну” етизацію. Більш рівний, відкритий, безпечний, справедливий публічний простір є для них занадто радикальним проєктом, що виходить за межі їхніх звичних соціально-культурних уявлень. 

Важливий момент тут у тому, що “нова етика” зачіпає не життєвий уклад, не політичні права тих, кому вона не подобається, а їхні уявлення. Вона деконструює певні звичні очевидні уявності, тобто суто культурну матерію. На рівні формальних суспільно-політичних моментів вона не вносить жодних принципових змін, окрім того, що вимагає більш ретельного переслідування будь-яких, навіть найменших злочинів без огляду на “традиційну” привілейованість.

Однак “нова етика” досить жорстко підриває соціально-культурні усталеності, наприклад такі звичні поняття, як “чоловік”, “жінка”, “мистецтво”, “геній”, “зло”, “суспільство”, “культура”, “відповідальність”, “література”, “кіно” й под. Ще більшою мірою це стосується приватних індивідуальних уявностей, сформованих на тих явищах, які сьогодні визнаються публічно нелегітимними. Згадаймо, приміром, сентиментальну звичку до слова “негр” у радянській літературі, до слова “жид” у довоєнному галицькому варіанті української мови, до видовища гламурних білих акторів зі старого доброго Голлівуду чи благоговійну повагу до старих культурних кумирів, освячених німбом надлюдської геніальності.

Інша принципова річ, яку важливо усвідомлювати, – “культура скасування” намагається переформатувати лише публічні вияви культурних очевидностей. У жодному разі не йдеться про наступ “нової етики” на територію приватних уявностей. Утім, для багатьох стала сюрпризом та обставина, що масове кіно – це публічний, а не приватний феномен, як і масова література, сфера освіти чи соцмережі. Тобто перегляд кінофільму в кінотеатрі – це фактпублічного простору, що підлягає певним характерним для цього простору нормативностям. Квота для чорношкірих акторів у стрічках – це така сама нормативність, що й уникання куріння цигарок на кіноекранах – раніше такого не було, але тепер це єдина цивілізована норма. Водночас ніхто не збирається “скасовувати” куріння на приватних фото- чи кінокадрах або ж фільмування суто білошкірих персонажів у приватному фільмі.

Обурення нерадикальних громадян “новою етикою”та її “перегинами”, порівняння “культури скасування” із нацистським чи комуністичним терором – це моральна паніка. Роздмухування певних новин у соцмережах чи в медіа, перебільшене сприйняття, невміння розрізняти культурну уявність і соціальну реальність, ірраціональні страхи та травми – усе це є тими чинниками, які сприяють нездатності зрозуміти, що відбувається й чим насправді є “нова етика” й “культура скасування”.

Утім, моральна паніка – це цілком людська річ, якщо вона не переходить тієї межі, що відділяє просто емоційну реакцію від реального полювання на відьом. Обурюватися новим, переживати через руйнування звичного світу, фруструватися через відхід у минуле “рідних” для нас образів – усе це нормально.

Піддатися моральній паніці можуть усі – власне, і ті, хто реалізовує “культуру скасування” та впроваджує “нову етику”. Можливо, деякі нападки на відому письменницю є не зовсім співмірними, можливо, не всі закиди до когось, хто вчергове обурив ліберальну громадськість, є повністю обґрунтованими – загалом це нормально, це властиве всім нам. Адже ці “перегини” стосуються лише людських реакцій, а не самого принципу – публічний простір має бути етичним і нести в собі певні норми. З цим важко сперечатися, чи не так? І жодної “тоталітарності” в цьому немає.

Усі ми люди. Головне – у своїх людських емоціях не втрачати людськість, не забувати, що пріоритет найсильнішого – це ознака тваринних зграй, а не суспільства. 

Обурення “культурним скасуванням” так чи інакше грає на руку “некультурному скасуванню”. І ті, хто шкодує “жертв нової етики”, фактично в цей момент просто емоційно заперечують важливість загальних норм, правил, законів і етичності в публічному просторі. Емоції – це нормально, але слід пам’ятати, що вибудувати на них якісь сталі й мудрі суспільні стосунки ніколи не вдасться.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


“Купи цеглу”, або Теорія нашого неуспіху “Невдахи” – нові “інші”