By 
Православна церква України цьогоріч переходить на новий календар, тож тепер Івана Купала святкуватимемо 7 липня. З нагоди цього свята згадаймо чи не найхимерніший вітчизняний фільм, визнану класику українського поетичного кіно — картину Юрія Іллєнка “Вечір на Івана Купала”, зняту за мотивами творів Миколи Гоголя на Кіностудії імені О. Довженка. До того ж маємо додатковий привід: у стрічки ювілей, її зняли в 1968-му, п’ятдесят п’ять років тому.
Цей фільм став другою режисерською роботою Юрія Іллєнка, проте першою, що вийшла на екрани. Дебютну стрічку “Криниця для спраглих” (1965) заборонили, ба більше — наказали знищити (картина все ж вціліла й через двадцять два роки таки дійшла до глядача). На момент виходу “Вечора на Івана Купала” Іллєнко вже був відомим і увінчаним міжнародними призами оператором, працював, зокрема, над фільмами “Прощавайте, голуби” (1960, реж. Я. Сегель) та “Тіні забутих предків” (1964, реж. С. Параджанов).
Як згадував Іллєнко, знайти матеріал для нового фільму, який би влаштував начальство й не викликав якихось упереджень, що раптом вийде щось ідеологічно сумнівне, зважаючи на заборону дебютної стрічки, було нелегко. Зрештою, допомогло ім’я класика літератури Миколи Гоголя, до того ж, за словами режисера, начальство сподівалося, що він зніме фольклорний фільм-казку.
Юрій Іллєнко, звичайно ж, вчинив відповідно до свого мистецького бачення та створив стрічку, у якій, за означенням французького кінокритика українського походження, автора книжки “Історія українського кінематографа” Любомира Госейка, “живописне кіно сягає свого найвищого визнання”. Кінокритик також наголосив на особливостях виразності, а саме на використанні кольору в картині, що, на його думку, має “раціональне й символічне навантаження”. Це світ масок, у якому поєднуються “згущений ліризм, гумор, сатира, гротеск, плоди уяви та феєрії”.
Суттєву частину натури “Вечора на Івана Купала” знімали поблизу Канева, у селі Бучак та інших сусідніх селах, зокрема й на довжелезній піщаній косі на Дніпрі. Знімання запам’яталися як кінематографістам, так і місцевим мешканцям. Члени знімальної групи з теплотою згадують: робота над фільмом перетворилася на грандіозний і незабутній творчий пошук. Для кадру фарбували пагорби, коней і корів, будували макети хат і церков, використовували дзеркала, як акторів залучили ансамбль ліліпутів, на сільській вулиці фільмували козака, що сидів верхи на величезній свині, запускали з бучацьких гір вогняні колеса тощо.
Режисер Михайло Іллєнко, який тоді навчався в кіновиші й приїхав у Бучак на практику до брата, пригадує: “Це було таке магнетичне місце, це село. На зйомки приїжджали не лише учасники, а і друзі та знайомі. У селі стояли білені хати під солом’яними стріхами, на горі над Дніпром стояв вітряк, і вночі це мало вигляд як на картині Куїнджі. Отак там починалося це диво, якась містифікація, експеримент із часом”.
Крім Юрія Іллєнка, сценариста й режисера “Вечора на Івана Купала”, у цьому “експерименті із часом” брали участь і інші митці, уже зараз відомі й визнані майстри: старший брат режисера, оператор-постановник картини Вадим Іллєнко; другий оператор Вілен Калюта, з яким за кілька років Юрій Іллєнко зніме свою легендарну стрічку “Білий птах із чорною ознакою” (1972); художники-постановники Петро Максименко та Валерій Новаков. У картині також були використані ескізи, які зробив художник Валерій Левенталь. Асистентами художника працювали Сергій Бржестовський і Сергій Якутович. Змонтувала фільм Наталія Акайомова, одна з відомих монтажерок кіностудії. Музику написав композитор Леонід Грабовський, яскравий представник київського музичного авангарду 1960-х.
У фільмі знімалися Лариса Кадочникова, Борис Хмельницький, Дмитро Франько, Євген Фрідман, ролі ряджених виконували Борислав Брондуков і Михайло Іллєнко, а ще над картиною працював і знімався в ній однокурсник Іллєнка, шанований нині болгарський режисер Георгій Дюльгеров. Попа зіграв кінорежисер Костянтин Єршов, в епізодах знялися художники та скульптори Микола Сіліс і Володимир Лемпорт. Директор фільму Давид Яновер зіграв пана.
Можна було передбачати, що труднощів зі здачею картини начальству не уникнути. Очікувано пролунали зауваження щодо надто складної метафоричної форми, надмірної екзотичності та невідповідності літературній основі Гоголя. Неабиякі нарікання викликав епізод “потьомкінських сіл”, які під час вояжу Катерини II Україною за маршрутом царського почту набудував її фаворит князь Григорій Потьомкін. Це мало запевнити царицю, що живуть українці “щасливо й заможно”. На роль Потьомкіна режисер запросив відомого спортсмена, чемпіона з боротьби Володимира Сауніна, натомість зіграти Катерину II — учасницю ансамблю ліліпутів. Тож у фільмі бачимо кремезного чолов’ягу Потьомкіна й маленьку царицю в нього на колінах, а перед ними витанцьовують “радісні українці”, яких зображають перевдягнені в народні строї п’яні жебраки.
У своїй книжці “Юрка Іллєнка доповідна апостолові Петру” режисер згадував: “Міністр культури СРСР Романов, коли побачив цей епізод у фільмі, бризкав слиною і інтелігентно матюкався так, що секретарка змушена була виштовхати мене з приймальної, щоб я, бува, не відповів міністру в тому ж самому регістрі”.
Усе ж “Вечір на Івана Купала” таки вийшов у вересні 1968-го, однак в обмеженому прокаті. Зовсім скоро фільм зник із репертуарів кінотеатрів, хоч офіційної заборони наче й не було. З міжнародними кінофестивалями теж не поталанило. За спогадами Іллєнка, фільм мав шанси потрапити в конкурсну програму престижного Венеційського фестивалю, бо сподобався відбірнику, але кандидатуру не затвердило радянське керівництво. Того самого 1968-го картина ввійшла в програму Міжнародногокінофестивалю в Празі (Чехія, тоді — Чехословаччина) і Юрій Іллєнко мав особисто представити стрічку, але в серпні того року радянські війська вдерлися до Чехословаччини, тож поїздку та участь стрічки скасували. Наприкінці 1980-х, з початком “перебудови” й послабленням цензури, про картину знову згадали.
Нині фільм має статус класики кіно, він відомий не лише в Україні, а й за її межами. У 2011 році в Італії під час вручення Міжнародної премії Миколи Гоголя українському художнику Сергію Якутовичуорганізатори із захопленням згадували “Вечір на Івана Купала” як одну з найкращих екранізацій Гоголя.
Для сучасних глядачів стрічка матиме не лише мистецьке, а й історичне та антропологічне значення, адже в ній можемо побачити унікальні мальовничі краєвиди, затоплені зараз водами Канівського моря.
