Про головний інструмент самвидаву

Років, мабуть, п’ятнадцять тому якось повертався додому з відкриття художньої виставки, до найближчої станції метро разом зі мною йшла знайома художниця. Дорогою ми обговорювали виставку, а потім мова пішла про новий і успішний німецький фільм “Життя інших” (2006) шанованого нині режисера Флоріана Генкеля фон Доннерсмарка. 

Дія фільму відбувається в НДР в 1984-му, головний герой — співробітник секретної служби (Штазі), який збирає компромат на драматурга та його дружину, яких підозрюють у “підривній діяльності” проти суспільного ладу. На мою співрозмовницю “Життя інших” справив неабияке враження, але раптом вона запитала, чому письменнику-дисиденту друзі із сусідньої ФРН передають друкарську машинку, адже він уже має одну, і чому він ретельно ховає її від сторонніх очей.

Запитання заскочило мене зненацька і відверто здивувало, бо, здавалося, йдеться про не таку вже й давню історію, тож усі й так мають усе розуміти. Проте співрозмовниця була молодшою за мене мало не вдвічі, тож мусив дещо пояснити.

Цю історію п’ятнадцятирічної давнини я згадав після прочитання статті Елеонори Соловей “Самвидав в Україні: 20 запитань, що пояснюють процес, контекст і безстрашність”, оприлюдненої 3 квітня цього року на сайті “Читомо”. Елеонора Соловей є відомою літературною критикинею, дослідницею і літературознавицею, авторкою книжок і публікацій, а до того ж —представницею молодшої генерації шістдесятників, отже, про самвидав знає багато чого, адже є сучасницею тих подій. Тому і змогла запропонувати ґрунтовну та насичену деталями розповідь про самвидав, який постав в 1960-х, існував у радянському суспільстві, а відповідно й в Україні, фактично до остаточного розвалу СРСР. 

У вступі до своєї статті авторка висловлює важливу думку: “Існує така закономірність: люди краще знають давню історію, аніж недавню; ця остання ще ніби й не історія — це ж було «недавно». А тим часом вона, ця недавня історія, непомітно «стирається» з колективної пам’яті, забувається, губляться важливі деталі та подробиці”. Так само відбулося із самвидавом, продовжує пані Елеонора, попри те, що живі ті, хто читав і поширював самвидав, і ті, на кого самвидав вплинув, уже прийшли покоління, які не знають про це нічогісінько. 

Ще до вступу в інститут я, як і більшість однолітків, слухав західні радіостанції. Спочатку я шукав там інформацію про сучасну попмузику, а потім поступово почав потрапляти на політичні програми. З них дізнавався і про дисидентів, які були засуджені та ув’язнені, і про втікачів зі СРСР, і про самвидав. А вже потім, у студентські роки, траплялося читати чимало саморобних машинописних текстів. Вони не містили аж такої відвертої критики чинного ладу чи якоїсь іншої “крамоли”, але були й такі тексти, за читання яких можна було мати певні наслідки, якби хтось доповів “на гору”. Наприклад, відомий твір східної еротичної літератури “Гілка персика” або вже зовсім невидане “Собаче серце” Михаїла Булгакова, що дали почитати за однієї умови — лише на одну ніч.

Слухаючи тоді лекції Елеонори Степанівни, ми й гадки не мали, що вона особисто знайома із дисидентами чи читає заборонені видання. Зараз можу констатувати, що й сам у ті роки почасти долучився до виготовлення самвидаву, хоч це варто сприймати іронічно, бо про “антирадянщину” не йдеться, а тоді я навряд чи означив би це терміном “самвидав”.

Але спершу варто докладніше розповісти про те, із чого все почалося і як із цим пов’язаний головний інструмент, без якого самвидав би не існував, — друкарська машинка, адже відбувалося все в “докомп’ютерну еру”.

Звичайно, у ті часи друкарська машинка була легальним інструментом для багатьох професій, її можна було придбати в крамницях, щоправда, з асортиментом було кепсько та й коштували машинки не надто дешево. Проте був один суттєвий нюанс: не кожен охочий міг її придбати, треба було мати документ, який засвідчував професійну необхідність. Тобто ти мав бути журналістом, членом Спілки письменників, науковцем, який працює над статтями чи дисертацією, редактором тощо. До речі, така заборона на вільний продаж друкарських машинок була аж до “перебудови”.

Я знався із друкарською машинкою з дитинства, бо мій тато працював редактором фільмів на кіностудії, тож у нас вдома цілком легально був цей пристрій, на якому батько регулярно щось друкував. Уже коли я став студентом вишу, тато придбав ще одну машинку, бо була постійна потреба писати й, відповідно, друкувати сценарії майбутніх навчальних фільмів, передруковувати уривки з п’єс, які ми ставили та грали на сцені, а ще допомагати однокурсникам і друкувати їхні сценарії.

Якось на прохання одного з однокурсників кілька ночей поспіль ми передруковували машинопис якоїсь наукової чи, може, псевдонаукової книжки. Товариш диктував, а я стукав по клавішах. Змісту книжки та імені її автора зараз уже не пригадаю. Ішлося, здається, про якісь паранормальні явища, бо такими історіями захоплювалося чимало представників радянської інтелігенції. Ось так я і долучився до виготовлення самвидаву.

Отже, чому ж герой стрічки “Життя інших” ховав отриману із Заходу друкарську машинку? Бо вона була “чистою”, тобто неміченою. Усі машинки, що їх могли придбати радянські люди та громадяни соціалістичної НДР, мали спеціальні позначки, за якими спецслужби могли ідентифікувати того, хто надрукував текст. На одній із літер чи розділових знаків шрифту робилася не надто помітна оку невелика подряпина. Цей дефект фіксувався відповідно до серійного номера машинки і крамниці, де її продавали споживачеві, який, нагадую, ще мав надати дозвіл. Коли “органи” вилучали в когось тексти самвидаву, то встановити особу, яка їх надрукувала, було нескладно.

У 1983 році моя мама дістала змогу поїхати в туристичну подорож до Болгарії. Найбільшим її враженням від поїздки були не крамниці чи можливість придбати якісь речі, а наявність великої кількості копіювальних пунктів із ксероксами ледь не на кожному кроці в Софії. Це сприймалося як фантастика, бо в СРСР про таке і мріяти було годі. Зрозуміло, про відкрите копіювання забороненої літератури не могло йтися, але людям це економило купу часу, бо не треба було передруковувати потрібну статтю чи кілька сторінок із книжки.

У роки “перебудови” система почала пробуксовувати й гальмувати, до того ж гласність стала одним із гасел партії та уряду. Регулярні мітинги та демонстрації, ініційовані новими громадськими організаціями, стали звичним явищем, як і самвидав, який уже відкрито поширювали на цих заходах. Нові численні незалежні видання, виготовлені власноруч, охоче і швидко розкуповували, ціна була стандартна — 1 радянський рубль. Тоді мені вдалося зібрати чималу кількість різних самвидавних газет і листівок, я їх довго зберігав, а вже на другому десятку незалежності передав до Книжкової палати України.

Кінець 1980-х став, безперечно, справжнім зірковим часом самвидаву, але тривало це недовго. Незабаром Радянський Союз розпався, а з ним пішов в історію і самвидав.