By 
Цю фразу я почув десь років двадцять тому в Санкт-Петербурзі на одній вечірці кореспондентів інформаційного агентства “Росбалт“, куди були запрошені й місцеві експерти, політологи та інші інтелектуали. Саме один із них із неприхованою іронією так прокоментував стрімкий кар’єрний ріст у російській столиці пітерського гебіста путіна: “Наш гадкий путёнок стал большим человеком”. Алюзія до казки “Гадкий утёнок” (“Гидке каченя”), у якій неоковирне пташеня перетворилося на красеня-лебедя, була цілком зрозумілою.
Я про це згадував під час кожного акту возвеличення путіна на внутрішніх валдайських клубах чи міжнародних самітах. Згадав і тепер через п’ятдесятисекундний “тегеранський сором” путіна, який знову на очах усього світу почав перетворюватися на “гадкого путёнка”. Ідеться про те, що путіну перед теле- і фотокамерами довелося майже хвилину чекати на президента Туреччини Таїпа Реджепа Ердогана, з яким була домовлена двостороння зустріч. Відео і фото “осамітненого” й дещо розгубленого путіна оббігли соціальними мережами, а потім і ЗМІ буквально весь світ.
Коментатори не мали сумніву: так турецький президент відімстив за приниження, якого йому завдав очільник РФ два роки тому, змусивши чекати. П’ятдесят секунд очікування – це ніби й невеликий термін, але в дипломатії, на рівні президентів держав – дуже показовий.
Так, запізнення на зустрічі з видатними особами було улюбленою грою путіна впродовж багатьох років. Він змушував себе чекати, наприклад, і президента США Барака Обаму у 2012 році, і королеву Єлизавету у 2003 році, і Папу Римського (тричі – у 2013, 2015 і 2019 роках). На думку експертів, така негідна поведінка російського президента була не лише наслідком поганого виховання, але передусім його бажанням продемонструвати домінацію і вивести опонентів із рівноваги, показати так, що у світовій політиці він займає таке ж місце, яке займали російські царі в найвеличніших періодах російської історії.
Й ось – game is over, або ж fenite la comedia. Дрібненький невиразний путін тупцює нервово з ніжки на ніжку в очікуванні турецького президента. Щодо цього польський журналіст Міхал Потоцький написав: “Ердоган виграв у Путіна в його улюбленій грі в запізнювання на зустрічі”.
Цей інцидент, може, і не набрав би такої ваги, якби йшлося про приватну помсту Ердогана. Однак на зустрічах у Тегерані були й інші факти, які свідчать про те, що разом із путіним світовий імідж втрачає і вся Росія. До такого висновку дійшли коментатори зустрічі президентів Росії та Ірану з тамтешнім духовним лідером аятолою Алі Хаменеї, який сидів окремо від них. Лише за його кріслом висів прапор Ірану – жодних інших. Це особливо впало в око тим, хто пам’ятав, що під час зустрічі путіна й Хаменеї у 2015 році в Тегерані вони сиділи як рівноцінні лідери.
З цього й виникли запитання: чому іранці занизили “статус” російського гостя саме тепер і чому Ердоган чекав на солодку мить помсти аж два роки, хоч мав для цього й інші нагоди? Дозволю собі тут запропонувати (як варіант) версію оглядача польського інтернет-порталу Onet.pl Вітольда Юраша: “Насправді це означає, що навіть ці держави зрозуміли, що Росію вже можна розглядати як країну другого сорту, а не світову імперію. Цей сигнал, звичайно ж, отримали у всіх столицях світу. Без сумніву, зрозуміла його й Москва, бо на офіційній сторінці президента Росії немає жодної фотографії із зустрічі з Алі Хаменеї. Для Кремля саме в Тегерані стало зрозумілим, що рахунки за напад на Україну їм почали виставляти”.
Прецеденти перетворення “гидкого каченяти” в “прекрасного лебедя” й потім знову в “гидке каченя” у світовій історії насправді не є чимось унікальним. Тільки-от стосуються вони завжди менших чи більших диктаторів, а не великих лідерів. Колективний путін, здається, цього не передбачив. Зате його приклад може стати повчальним для багатьох політиків у всіх країнах світу. І тут, до речі кажучи, добре було б, аби й наш президент із допомогою своїх “єрмаків” не переступив цієї межі: коли комік, що став лідером країни в стані війни, може перетворитися знову на коміка, але вже не смішного, а жалюгідного.
