By 
1 липня Хорватія відзначала десятиліття вступу до Європейського Союзу. Перед тим, у 2009 році, ця країна стала членом НАТО, а з 1 січня 2023-го – Шенгенської зони. Для багатьох українців такий розвиток подій для своєї країни звучить як мрія. І хоч між хорватською та українською історіями війни та державотворення є чимало спільного, то немає гарантій, що цій мрії українців дано буде збутися.
Те, що з нами зараз відбувається, хорвати розуміють, мабуть, найкраще. На їхню молоду державу ще в 1991 році підступно напав сербський «старший брат», задіявши всі сили Югославської народної армії та численних націоналістичних парамілітарних підрозділів. Пояснення нам знайомі – збирання сербських земель, захист сербського населення, в головному хорватському місті Загребі засів націоналістичний режим і взагалі хорватів не існує, це тільки католизовані серби. Починалось все також з сепаратизму, тобто бунту етнічних сербів у місцях їхнього компактного проживання, і проголошення окремої республіки — Сербська країна. На їхній захист ніби й став офіційний Белград. Напад відбувався у «найкращих» російсько-сербських взірцях: бомбардування міст з мирним населенням, винищення та вигнання мирного хорватського (і не тільки, бо місцевим українцям та русинам теж дісталось) населення, концтабори з нелюдськими умовами, розстріли полонених, а також катування, сексуальне насильство, грабежі.
На початку вторгнення сербам вдалося захопити практично третину території Хорватії, оскільки вони мали перевагу і на морі, і в небі, і в бронетехніці та артилерії. До того ж Захід наклав ембарго на постачання зброї на всі країни західних Балканів, без різниці — агресор це чи його жертва. Упродовж якогось часу окремі частини Хорватії не мали наземного звʼязку між собою, а морський шлях перебував під щільним контролем ворожих військових кораблів. Не обійшлося і без ракетних ударів по будівлях хорватської влади у Загребі, і без бомбардування середньовічних приморських міст, як то Задар чи захищений опікою ЮНЕСКО Дубровнік.
Сербсько-хорватська війна тривала чотири роки. Упродовж цього часу також тривали невпинні перемовини про припинення вогню, деякі західні «друзі» радили хорватам відмовитися від частини територій в обмін на мир. Сербська пропагандистська машина, яка у світі базувалася передусім на дипломатах колишньої Югославії, намагалася переконати світ в історичній схильності хорватів до фашизму і неонацизму. І т.д., і т.п. – все це нам дуже добре знайоме. Варто відзначити, що між хорватів теж були біженці, ухилянти, колаборанти й ті, хто заробляв на війні.
Однак, хорвати зуміли перемогти. В результаті кількох успішних контрнаступальних операцій новостворена хорватська армія, поліція й добровольчі підрозділи зуміли звільнити від окупантів більшість захоплених тими територій. А після найпотужнішої та найвідомішої військової операції «Буря» («Oluja» – її проведення вивчають у військових училищах кількох країн), яка тривала всього чотири дні на початку серпня 1995-го, хорватські сили зуміли ліквідувати сепаратистську республіку сербів і призвести до завершення війни. Окупованим залишався найсхідніший регіон Славонії, але і його вдалося повернути Хорватії у 1998 році в рамках мирної реінтеграції.
А зараз долі цих двох країн кардинально відрізняються. Про участь Хорватії сказано мною на самому початку. Сербія ж має репутацію нестабільної автократії, парвеню Європи, російської прислужниці etc.
Нам би хотілось, щоб так само завершилася наша війна з Росією. Але немає гарантій, що так станеться. Причини ми знаємо. Росія – не Сербія, це велетенська країна зі значними ресурсами, а також досить небезпечна через ядерну зброю. Та й Україна – не Хорватія. Ми понад тридцять років руйнували основи своєї державності: розкрадали й занедбували ресурси, роздували «по-кумівськи» службові штати, плекали корупцію на всіх рівнях – від державних верхів до навчальних закладів і органів місцевого самоврядування. Це не найкращі передумови для інтеграції в цивілізований світ. І через війну вони самі по собі не зникнуть.
Стан і перспективи української держави зараз обговорюють у численних статтях, на різноманітних конференціях тощо, передусім з нагоди планування післявоєнної відбудови й розвитку. Частина цих статей і висловлених думок досить песимістичні. Не буду тут їх аналізувати чи переказувати. Хочу лиш наголосити, що нам залишається скоріш за все тільки мати «хорватську мрію», але не надто сподіватись на «хорватський сценарій».
