Клани й динозавр

Ще два десятиліття тому серед соціальних філософів панувала думка, що держава як форма організації суспільства себе вичерпала. Що на зміну йдуть нові, більш гнучкі й менш репресивні форми. Що вони базуються на “горизонтальних” мережевих структурах, які здатні реплікувати себе, розвиватися та ускладнюватися без вольового імпульсу, народженого на верхньому поверсі соціальної піраміди. Без планів, наказів і директив керівних каст, спущених адміністративною “вертикаллю”. І що завдяки цій глобальній тенденції функції державних інституцій поступово та без руйнівних криз, крок за кроком, перейдуть до самокерованих громад, корпоративних структур і клубів за інтересами.

Епоха постмодернізму проголосила державу динозавром, що пережив свою добу. А пророки “лівого маршу 2.0” детально — і ледь не поетапно — описали недалеку смерть динозавра. А ще накреслили контури нового світу. Прийдешньої епохи, щасливо звільненої від влади громіздких бюрократичних агрегатів із їхньою незнищенною інерцією архаїки, з віковою корупцією, з кумівством і сумнівною здатністю контролювати та організовувати суспільство за доби твіттеру і блокчейну.

Але нині, з високого берега великої східноєвропейської війни, всі ці пророцтва виглядають щонайменше скомпрометованими. Адже й непросвітленим зрозуміло: самоврядні громади, мережеві корпорації, клуби за інтересами й тусовки фриків не здатні захистити свою свободу. Ані від агресивних імперій типу путінської, ані від кондотьєрів часів Гіпермодерну на штиб ПВК “Вагнер”, ані від владних психопатів із ядерною зброєю. Тому так “ковбасить” Чомські й подібних до нього оракулів.

Доба динозаврів і не думає врізати дуба. Усе повертається. З-під тонкої шкаралупи цивілізації знову вилазять мацаки древньої темряви. І це вже не бородаті фанатики Абу Бекра Багдаді, озброєні “калашами” й сьомими РПГ. Ядерним мілітаристським імперіям начхати на те, що думають про майбутнє людства на кафедрах західних університетів. Лідери імперій знають напевне: рафіновані учні лівих інтелектуалів не втримають орду зеків, що йде в “м’ясні атаки”.

Азійські деспотії, як бачимо на прикладі Росії, Ірану, КНР і КНДР, не збираються капітулювати та відмовлятися від державного стрижня. Вони нахабніють і озброюються, прагнуть реваншу. А ще відчайдушно намагаються йти в ногу із часом, протиставляючи глобальній інформаційній ризомі суміш нових технологій із шаблонами Шан Яна й Цінь Шіхуан-ді. Зокрема, і системи тотального централізованого контролю, побудовані на штучному інтелекті.

Велика східноєвропейська війна, як би кому не хотілося, поклала край інтенсивному роздержавленню навіть у “розслаблених” країнах ЄС. Інерція Постмодерну там ще не зникла, ще триває. Проте глибинні структури вже пробудилися від довгої сплячки.

Держава знов стає актуальною. Тим більше в Україні, що воює.

Становленню української держави сучасного типу заважає не інерція Постмодерну, а кланова анархія. Адже теперішнє українське буття не вийшло з міської цивілізації Заходу з її традиціями цехового устрою та магістратами, а виросло як парадоксальний гібрид хутора та спального району, збудованого навколо великого підприємства-монополіста.

Хутір і пролетарський “гуртяк” багато що єднає. Найперше — кланово-колективістський (вужче — феодальний) спосіб гуртування перед соціальними викликами, включно з війною. А ще байдужість до всього, що лежить за межами щоденного “харчового циклу” родини, стадне запобігання перед лідером патріархально-кримінального типу та брак розуміння свободи мислення та незалежної креативності.

У нас як симулякр держави фактично була розгорнута потужна кланово-феодальна мережа, яка за довоєнних часів брала на себе більшість функцій державних інституцій. Зокрема, сепаратистські рухи 2014 року на Сході України мали своїм підґрунтям системний саботаж державності тамтешніми феодальними кланами.

Повномасштабне вторгнення змусило клани тимчасово об’єднатися навколо державного стрижня. Успішне відбиття російських військ від Києва в лютому-березні 2022 року було зумовлене не лише героїзмом ЗСУ та злагодженими діями центральних органів влади, але й “мозаїчним” спротивом північноукраїнських кланів — від містечкових до олігархічних. Територіальні клани, солідаризовані з підрозділами ТрО й військовими адміністраціями або ж мілітарно не організовані, від Житомира до Чернігова й Сум протистояли агресору.

Але що далі йде війна, то більше розходяться стежки української держави й місцевих кланів. Держава зміцнюється завдяки концентрації влади та грошей у руках військових адміністрацій, армії, спецслужб і центрального апарату. Клани вимушено відступають, але пробують і собі заробити на війні. Зокрема, намагаються прибрати до своїх рук фінансові потоки — як тіньові, так і офіційні, без різниці. Що і продемонстрували свіжі резонансні історії з одеським військкомом і з барабанами в київських бомбосховищах.

Клани гнучкіші та мобільніші за державну бюрократію. Частина українських еліт формалізує себе через кланові мережі. А ще клани прямо або опосередковано підтримують недовіру пересічних українців до владного центру. В Україні для цього не потрібні ліві ідеологеми, адже ця недовіра є органічною рисою хуторського та “районного” менталітету. Вона щоденно доповнює “народну конспірологію” новими міфами. На її зміцнення працюють опозиційні політики та пропагандистські служби ворога. Іноді вони діють окремо, а іноді й спільно.

І ворогу, і місцевим відомо, що клани зберігають колосальний потенціал політичного впливу. Вони були в Україні завжди. Шаблони кланового мислення міцно зашиті у свідомість не лише представників старших поколінь, але й молоді. Ці шаблони неодноразово освячені культурою і мистецтвом як “родинність”. Якщо ж згадати, що 90 % первинних ядер українських кланів сформовані родинами чиновників і правоохоронців, то стає зрозуміло, що в тутешнього динозавра конкретні проблеми. “Бо хто за що, а ми за незалежність” — це ж не завжди про незалежність державну. Іноді це про незалежність від держави.

Є думка, що вирішальні політичні, інформаційні та адміністративні битви системної державної бюрократії з українськими феодальними кланами ще попереду. Більшість аналітиків вважає, що вони розгорнуться відразу після закінчення війни і йтимуть під антикорупційними гаслами (як з одного боку, так і з іншого) та під пильним наглядом союзників.

Зважаючи на те, що закінчення війни все ще огорнуто туманами невизначеності, можемо припустити: держава спробує розгорнути фронтальний наступ на клани ще до того, як замовкнуть гармати й сигнали повітряної тривоги. Тим більше, що воєнний стан і наявність спільного для всіх ворога дає державному апарату додаткові й дуже суттєві важелі впливу. Деякі мери міст, які, можливо, і не за своєю волею опинилися нині в авангарді територіальних кланів, уже відчувають це на собі.

Чи зможе держава здобути вирішальну перемогу в цьому наступі? Сумнівно. Чи здатні клани відновити своє колишнє всевладдя? Малоймовірно. Також не варто очікувати, що цей конфлікт якось вплине на те, що відбувається на фронті. Це буде лише початок довгого, дуже довгого процесу. Наприкінці якого, сподіваюся, виникне якісна рівновага між системною “вертикаллю” і “горизонтальними” структурами нашого суспільства. Рівновага не архаїчного, а сучасного типу. Але це лише сподівання.