By 
Військово-поліційна операція «Буря» (Oluja), проведена 4-7 серпня 1995 року підрозділами хорватського війська і поліції проти сербських сепаратистів із самопроголошеної Республіки Сербської Країни, вважається однією із найуспішніших акцій такого типу у найновішій воєнній історії. Про неї знають в усьому цивілізованому світі, її вивчають у військових навчальних закладах США та, мабуть, й інших країн. Для самих же хорватів – ця подія лягла в основу одного з найбільших державних свят: Дня перемоги, Дня вітчизняної вдячності і Дня захисників. Це свято відзначають 5 серпня, коли хорвати звільнили від сербських бунтівників королівське місто Кнін.
Операція почалася відразу ж наступного дня після того, як на мирних переговорах у Женеві делегація збунтованих хорватських сербів відмовилась прийняти план мирної реінтеграції. Це означає, що ведучи наполегливі переговори із сепаратистами і будучи готовими до значних поступок, лідери нової держави на чолі з її першим президентом Франьом Туджманом паралельно готувалися і до силового вирішення проблеми. І готувалися добре.
Хорватські сили розпочали одночасний наступ на фронтовій лінії довшій, ніж 600 км. В наступі взяли участь 200 тисяч військових і поліцейських, з яких 239 осіб загинули, 2 пропали безвісти, а 1100 отримали поранення. В результаті упродовж 84 годин від початку операції було звільнено майже 11 тис км.кв. окупованих земель, десятки міст, сотні сіл – біля 20% всієї території Республіки Хорватії. Та найголовніше, що внаслідок цього силового удару було покладено край РСК, завершено війну і похоронено шовіністичну ідею Великої Сербії. А ще «Буря» створила передумови для мирної реінтеграції у 1998 році тих регіонів на сході країни, що ще тоді залишалися під сербською окупацією, з багатостраждальним містом Вуковар на чолі.
Не дивно, що самі серби вважають наслідки хорватської «Бурі» своєю «національною трагедією», а в день її початку (4 серпня) проводять комеморацію на мості у населеному пункті Сремска Раца, через який пройшли тисячі сербських втікачів, як військових та учасників парамілітарних підрозділів, так і цивільного населення. Тоді територію Хорватії покинуло за різними оцінками від 100 до 200 тисяч осіб сербської національності. Ще біля двохсот етнічних сербів, котрі відмовились покидати свої домівки, було вбито після «Бурі» в рамках спонтанних «актів помсти». Тому керівництво Сербії та Республіки Сербської (складової частини держави Боснія і Герцоговина) намагаються заявляти на увесь світ про страждання і вигнання невинних сербів.
Але переконати їм вдається тільки адептів так би мовити «сєрбского міра» і його шанувальників. Адже інший світ знає правду. Евакуацію мирного населення із підконтрольних сепаратистам територій розпочали керівники РСК ще до приходу туди хорватських солдатів і поліції. Зрештою, їх не потрібно було довго намовляти – більшість із них втікали від відповідальності: і за 200 тисяч прогнаних хорватів, і за грабіж їхнього майна, і за тисячі катованих, ґвалтованих, вбитих мирних мешканців у сербських концтаборах. Як написав один з відомих хорватських авторів: масова втеча сербів була своєрідним визнанням їхньої колективної вини. Що ж стосується вбивства мирних сербів на території Хорватії, то у тих випадках, коли вдалося знайти винних, їх було засуджено. На відміну – a propos – від самої Сербії чи Республіки Сербської.
Відчуття образи і приниження сьогоднішніх «велико-сербів» можна зрозуміти. Натомість, важче сприйняти чверть-столітню мовчанку тих сербів, що мешкають у Хорватії і яким гарантовані всі громадянські права і свободи. А їхнім політичним лідерам, як представникам національної меншини, гарантовані місця у парламенті за спеціальною квотою. Однак, за 25 років вони так і не спромоглися на слова співчуття щодо своїх хорватських співгромадян, не кажучи вже про каяття, зате регулярно брали участь у різноманітних сербських комемораціях.
Не брали участі серби й у відзначенні «Бурі» до тепер. І от нарешті це змінилося. Цьогорічне святкування було особливим з огляду на кілька обставин – найменш значущою з яких можна вважати суворі анти-епідеміологічні обмеження, що унеможливили традиційну масовість заходу. Інші значно важливіші. Вперше за чверть століття підчас урочистостей з привітальним словом виступив один з головних командувачів «Бурі», легендарний генерал – Анте Ґотовіна. За кілька років після операції його намагались звинуватити у воєнних злочинах і навіть кілька років протримали в слідчій тюрмі у Гаазі. Однак, змушені були звільнити за відсутністю доказів, натомість на батьківщині його чекала тріумфальна зустріч багатьох тисяч хорватів. Ще одна подія, яка викликала бурхливу реакцію в БіГ – президент РХ нагородив державними відзнаками п’ять високих військовослужбовці Хорватської Ради Оборони – організації, яка захищала хорватські інтереси і хорватів, що проживали на території Боснії і Герцеговини, від нападів боснійської армії та бойовиків.
І нарешті найважливіше – цьогоріч в урочистостях з нагоди 25-річчя «Бурі» взяв участь представник сербської меншини, а водночас і віце-прем’єр уряду РХ з питань людських прав Борис Мілошевіч. Рішення, яке, як твердить сам Мілошевіч, далось йому нелегко, очікувано викликало осуд у керівництва та значної частини суспільства у Сербії і Республіці Сербській. Сам він, котрий як серб і член хорватського уряду опинився між молотом і ковадлом, прокоментував свій вчинок так: це мій внесок у майбутнє і це тільки перший крок.
І дійсно – це важливий, перший, хай і символічний крок, адже ніхто не очікує від цього радикальних змін у стосунках між сербами і хорватами. З чогось таки треба починати. Але, як твердять фахівці і в Сербії, і в Хорватії, їхні суспільства не готові до безумовного примирення, а умовою є встановлення справедливості і виявлення істини. Проблема в тім, що для хорватів перемога над сербськими сепаратистами стала тріумфом справедливості, для сербів – несправедливим приниженням. Але істина тут, здається, проста. Це серби, як говорить відома приказка, «посіяли вітер», ну і – пожали «Бурю».
