By 
З початком повномасштабного вторгнення багато кінематографістів вбралося в “піксель” і взяло до рук зброю, ставши на захист України. Водночас чимало представників кінематографічних професій, усвідомивши важливість документування злочинів, спричинених російською агресією, почало активно фільмувати поточні події.
Серед них і режисер Юліан Улибін, першим проєктом якого став документальний серіал “Діти бомбосховищ”. Він складається з десяти епізодів тривалістю 20–30 хвилин. Це “історії про хоробрих людей та їхніх дітей, які стали заручниками російського терору”. Тож героями є діти, їхні батьки, рідні або ж дорослі, які у важкі часи випробувань опинилися поруч. Події серіалу охоплюють кілька місць: Маріуполь, Миколаїв, Гуляйполе, Запоріжжя, Чернігів та село Ягідне в Чернігівській області, Ірпінь і Харків. Кожний епізод — це не лише документація злочинів російських окупантів, а й потужний кінематографічний твір, мистецьке висловлювання.
Паралельно з “Дітьми бомбосховищ” Юліан Улибін разом із командою однодумців працював над повнометражним документальним фільмом “Драм”. Місцем дії стрічки став Маріупольський драмтеатр, будівля якого за правом вважалася візитівкою міста. 16 березня 2022 року, через три тижні після початку повномасштабного вторгнення, росіяни скинули на нього потужну авіабомбу, унаслідок чого театр був майже повністю зруйнований. Під завалами загинули сотні цивільних, переважно жінки із малими дітьми та літні люди. Це стало одним із кричущих воєнних злочинів окупантів проти беззбройного цивільного населення.
Героями стрічки є працівники театру, які мимоволі опинилися в епіцентрі моторошних подій. Їм пощастило вижити, виїхати з Маріуполя і знову зустрітися з колегами в Ужгороді, за понад вісімсот кілометрів від рідного міста і свого театру, якого вже не існувало. З допомогою місцевої влади Ужгорода вони створили унікальний театральний проєкт “Маріупольська драма”. Це документальна вистава, в основу якої покладені їхні особисті історії. Тепер вони знову проживають свій страшний досвід тих днів і діляться цим зі сцени із глядачами.
Зараз Юліан Улибін працює над новим проєктом — циклом документальних фільмів “Хроніки люті”. Ініціатором, натхненником і рушійною силою нового проєкту став продюсер Сергій Кравець. Глядачі мають змогу переглянути перші два фільми циклу із промовистими назвами “Як потопили «Москву»” та “Битва за острів Зміїний” на платформі Megogo.
Генеральну ідею чітко сформульовано в закадровому вступі до кожного фільму: “У запеклих та жорстоких боях Україна продовжує руйнувати міфи про могутність росії… Але які успіхи стали знаковими та переломили хід цієї війни? Хто розробляв та втілював операції, які завдали поразки ворогу? Чим би обернулося все, якби Україна не здобула ті чи інші перемоги? Зміною карти Європи?Радіаційною катастрофою? Тотальним геноцидом та поневоленням? Ми повертаємо своє, і за кожною перемогою в цій війні ховаються сотні деталей, рішень та доль. Міністри та солдати, очільники відомств і експерти, ексклюзивні кадри, найбільші перемоги цієї війни”.
Отже, автори “Хронік люті” поставили собі за мету створити популярний і максимально орієнтований на найширші кола глядачів продукт. Завдання не просто амбітне, а й надзвичайно складне. Тим паче, що жанр і форма “Хронік люті” ніяк не перегукуються (хіба крім обставин повномасштабного вторгнення) із двома попередніми роботами режисера.
У перших фільмах циклу йдеться про знищення крейсера “Москва”, флагмана Чорноморського флоту росії, 13 квітня 2022 року та складну військову операцію зі звільнення острова Зміїний. Теми й історії, викладені в обох фільмах, тісно пов’язані одні з одними, як, власне, і багато інших подій цієї війни.
Острів Зміїний, найвіддаленішу точку українського кордону, росіяни атакували в перший день повномасштабного вторгнення. На острові ніс службу невеликий загін українських прикордонників. Ворожі кораблі, серед яких був і крейсер “Москва”, узяли острів в облогу й запропонували українському гарнізону “скласти зброю”. Відповідь українських військових була короткою і змістовною: “Російський військовий корабель, йди нах#й”. Саме ця фраза швидко стала всесвітньовідомим мемом.
На диво, вона нагадує іншу лаконічну відповідь, яка нібито прозвучала під час боротьби греків із персами-завойовниками. За легендою, відомою нам ще зі шкільної програми, перси оточили одне з грецьких міст-полісів і надіслали повідомлення: “Якщо ми візьмемо місто, то вб’ємо всіх чоловіків та всіх жінок, а дітей заберемо в рабство, заберемо все ваше майно…”. Греки відповіли одним коротким словом: “Якщо”.
Перші два епізоди “Хронік люті” привертають увагу цілим арсеналом кінематографічних засобів. Тут і реконструкції подій із використанням комп’ютерної анімації, і популярний актор Станіслав Боклан у ролі ведучого. Він знаний за низкою робіт у серіалах і фільмах та головною роллю в стрічці Олеся Саніна “Поводир, або Квіти мають очі” (2013). До того ж після закінчення акторського факультету Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого Станіслав Боклан працював у Донецькому драмтеатрі Маріуполя, який і був зруйнований ударом російської бомби. Тож, імовірно, він мав і особистий мотив для участі в цьому проєкті.
Однак, ніде дітися, запропонований авторами формат “Хронік люті” не був позбавлений і вад. Найперше це доволі неоднозначна поява Олексія Арестовича як експерта в обох фільмах циклу. Нині медійний образ Арестовича, виплеканий ним самим, спричинить у багатьох якщо не тотальне неприйняття, то відверто скептичну посмішку. Звісно, за це можна присікатися до авторів, але все-таки маємо визнати, що Арестович був активним учасником подій, про які йдеться в цих епізодах “Хронік люті”. А нині він є частиною історії, хай як ми особисто ставимося до його персони та численних неоднозначних заяв і дій.
У “Хроніках люті” головне інше, і на це варто звернути увагу. В обох частинах чимало справді ексклюзивних матеріалів. Наприклад, фільм “Як потопили «Москву»” дає змогу глядачам побачити зсередини корабель, який є копією знищеної “Москви”, і це не комп’ютерна графіка! В епізоді “Битва за острів Зміїний” нам розповідають про кількість спроб визволення острова та показують обличчя тих, хто планував військові операції чи брав у них безпосередню участь.
А ще чимало екранного часу присвячено фразі про “російський військовий корабель”, зокрема тому, як ця репліка українського прикордонника стала всесвітньовідомим мемом і, відповідно, попри драматизм ситуації збурила всі медіа та перетворилася на явище попкультури.
Отже, попри деякі прорахунки варто все ж привітати спробу авторів висвітлити перебіг російсько-української війни в популярному форматі. Такий продукт, безперечно, потрібний і важливий, а формат, у якому його подають, буде співіснувати з авторськими документальними фільмами про війну й репортажами.
Тож чекаємо на наступні епізоди “Хронік люті”. Як анонсували автори, вони будуть також присвячені знаковим історіям цієї війни та називатимуться “Чорнобиль в облозі” й “Таємниця Чорнобаївки”.
