Мовна дилема

Мовна дилема

Чи можна грати російську музику в центрі українського міста? А слухати російські пісні у своєму авто в громадському місці? А як щодо російськомовних військових, які воюють проти російських окупантів? Ці проблеми будуть предметом запеклих дискусій в українському суспільстві доти, доки в нас не буде вироблено консенсусу, і то такого, щоб ним не скористався Кремль, який вважає мову своїм головним козирем проти України.

Три десятиліття незалежності українська влада вибирала шлях двомовності та мовної толерантності до російської мови. Як наслідок, російська заполонила теле- й радіоефір, пресу та кінематограф, водночас до українськомовного споживача ставилися за принципом “и так поймут”. Після 2014 року у владі почали трохи розуміти важливість захисту державної мови як основи національної ідентичності, проте намагалися діяти так, щоб це не мало вигляду тиску на російськомовних громадян.

Повномасштабна російська агресія, злочини російських окупантів і їхня ненависть до всього українського поставили мовну дилему ребром. Російська почала ідентифікуватися як мова агресора з усіма логічними наслідками. Російське вторгнення спричинило такий руйнівний культурний ефект, що не помилувало ні Віктора Цоя, ні “Арію”, ні “С легким паром”, ні Чебурашку. Багатьом українцям довелося болісно розпрощатися з улюбленими російськими серіалами, співаками та блогерами, любов до яких стала наслідком колоніального минулого та колонізованого інформаційного простору.

Перед суспільством постало питання: ми залишимося двомовною країною на найближчу сотню років чи маємо вже щось робити для формування українськомовної нації в досяжному майбутньому? Від концепції неофіційної двомовності українська держава нарешті усвідомлено перейшла до політики українізації, однак її розгортання супроводжується скандалами.

Нещодавній скандал навколо висловлювань Ірини Фаріон — тому підтвердження. На другому році повномасштабної війни — році, у якому українці не мали стратегічних перемог, у час, коли фінансова допомога Пентагону офіційно зменшена, коли нам доведеться зимувати з позиченими системами ППО, коли мобілізація почала викликати суспільне невдоволення, — у нас розгорівся ще й мовний скандал.

Ірина Фаріон перегнула палицю, піддавши сумніву українську ідентичність військових, які воюють за Україну й розмовляють російською. У нас, напевно, половина армії російськомовна, і ми не можемо собі дозволити формувати ЗСУ лише з українськомовних. Яскравий доказ — мобілізаційні скандали на Тернопільщині та Львівщині. Ніхто не сумнівається в необхідності українізації, але всі хочуть бачити її лагідною і дуже поступовою.

Водночас військова медикиня Катерина Поліщук — “Пташка” з Азовсталі”, яка повернулася з російського полону, відреагувала на слова Фаріон критичною фразою російською мовою, продемонструвавши незгоду з її позицією. Однак такі демонстративні заяви та ворожнеча між українськомовними та російськомовними бійцями ЗСУ — це вже інша проблема мовного скандалу, який, якщо це набуде значного поширення, кремлівська пропаганда може використати для дискредитації України, зокрема й на міжнародній арені. Зараз у медіа розгоряється сварка між Пташкою і Фаріон, у якій звучать образи в стилі “ворог”, “проєкт Кремля”, “подруга Медведчука” тощо. Це те, чого нам найменше потрібно у війні, яку вже всі прямо називають довготривалою.

Мовний скандал, можливо, не набув би такої гостроти, якби в нас існував державний консенсус щодо вживання російської. Адже Фаріон у своїх заявах закликає виконувати 29 статтю Закону “Про ЗСУ”, у якій ідеться про українську мову. Як наслідок, суспільство трактує мовну дилему по-різному. Одні називають російську мовою окупанта й закликають дотримуватися закону, а інші апелюють до патріотизму та військової жертовності російськомовних бійців ЗСУ, закликаючи не ворушити цієї “малозначущої” (на тлі інших проблем військової служби) теми. Військові ж здебільшого радять заплющувати очі на мову спілкування особового складу в армії.

Фаріон погарячкувала щодо російськомовних військових ЗСУ, і її твердження не пішло на користь єдності нації під час війни. Водночас не варто заперечувати ефективність боротьби українських мовних “вотчдогів”. Цим словом, яке означає “сторожові наглядові собаки”, на Заході називають громадських активістів, які моніторять ситуацію та стоять на захисті прав громадян. Ірину Фаріон, Ларису Ніцой чи Святослава Літинського можна назвати такими мовними “вотчдогами”, які не обіймають посади мовного омбудсмена, але активно борються за права української мови.

Ефективність мовних активістів дає дуже результативні плоди, і чимало русифікованих українців у сфері послуг завбачливо переходять на українську, не бажаючи зайвої уваги. Правозахисна діяльність активістів щодо розширення сфери обслуговування українською, надання міжнародними корпораціями інструкцій державною мовою зробила для утвердження української мови не менше, аніж деякі державні програми. Можливо, декому не подобається інформаційний тиск мовних активістів, однак без них російська ще десятиліттями залишалася б панівною в Україні. Завдяки їхній діяльності українська активно витісняє мову окупанта з тих сфер публічного простору, де вона ще донедавна домінувала. Українці ніколи б не досягли ефективніших результатів, орієнтуючись лише на толерантні розмови про цінності мовного різноманіття.

Однак без суспільного консенсусу та державної політики мовна проблема сама собою не вирішиться. Світоглядна прірва між тими, хто постраждав від російськомовних агресорів, тими, хто вважає російську окупаційною, і тими, кому “удобно на русском”, і далі поглиблюватиметься.

І хоча мовне питання — останнє, що турбує військових, мовний скандал може виявитися небезпечним чинником підриву української єдності, який росіяни масово розганятимуть у соцмережах. “Навіщо мені воювати за Україну, якщо мене тут називають «москворотим»?” — може запитати будь-який російськомовний мобілізований, і без того втомлений стресами та труднощами війни. Українці мусять знайти компромісне рішення щодо трактування місця російської мови, щоб Кремль не використовував це питання для розколу навіть не української нації, а ЗСУ.

Україна не може собі дозволити масових акцій чи інформаційних кампаній захисту російськомовних в Україні. Адже це те, про що говорить Путін. Будь-які ініціативи Арестовича, Бойка чи будь-кого іншого були б небезпечною тенденцією, яка знівелює всі мовні зміни часів незалежності й поверне країну в часи мовної політики зразка 2004 року.

Сьогодні українська нація переживає новий етап націєтворення, інкорпоруючи та повертаючи до свого складу мільйони русифікованих громадян. Українська держава не опуститься до аналогаЕмського указу для російської чи російського “розстріляного відродження” (хоча в російському варіанті доцільніше було б вжити термін “виродження”). Російськомовні бійці ЗСУ стоять перед непростим для них вибором: вони воюють за російськомовну Україну й хочуть, щоб їхні діти та внуки також розмовляли мовою їхнього ворога, чи російськомовність для них є тимчасовою звичкою, якої вони не бачать у майбутньому своїх нащадків?

Незалежно від самовизначення цієї частини української нації, очевидно, що процес українізації не зупиниться. Проте на цьому шляху всім українцям дуже важливо зрозуміти, коли для мовних дискусій час, а коли їх краще відкласти на майбутнє. Адже під час з’ясовування того, хто більший українець, можна створити собі ворогів там, де їх не було, і знову потрапити в пазурі російського орла, де мовних дискусій більше не буде. 

Пов'язані статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Індульгенція Зеленського Криве дзеркало української меншовартості