By 
“…начиная с 1654 года… велась планомерная, последовательная политика уничтожения Украины как национального государства…”
(газета “Известия”, 3 вересня 1991 р.)
Прикро, та ми не знаємо своєї історії і будь-який зв’язок з Трипіллям, арійцями, скіфами, гунами розглядаємо через “рожеві кремлівські окуляри”: а чи сподобається це “старшому брату”, чи погоджено з ним такий підхід, чи доречно з ідеологічних міркувань говорити про українців як правонаступників цієї історичної минувшини…
Українську історію століттями розкрадали, фальсифікували та перекручували, щоразу нав’язували її міфологізовану москвоцентричну версію з деякими специфічними регіональними вкрапленнями. Загальновідомий факт, що цариця Катерина ІІ заплатила 25 тисяч золотих рублів Вольтеру аби він написав історію Російської імперії у прихильному до Москви варіанті. Доведено й що державний герб Росії, “двоголового орла”, було вкрадено у Візантії; кольори національного стягу Петро І запозичив у Голландії; назву імперії (і навіть народу) відібрали в України, а ім’я для столиці – у фінів… Як не парадоксально, але основа російської мови склалась із позичок у фінів, татар, українців, німців, французів… У книзі “Орда” Віктор Романюк зазначає: “Якщо вибрати з московської мови всі слова, що належать цим народам, то в ній лишиться хіба їхній направду московський національний твір – матюк”.
Навіть кожен школяр знає, що 1654 року відбулася Переяславська рада, але достеменно нікому не відомо про всі особливості тієї політичної акції, як ніхто й не бачив оригіналу документа, буцімто підписаного Богданом Хмельницьким. Відомо, що цар цю угоду не підписував і не клявся у вірності українському козацтву. І хоч деякі українці, поінформовані про укладення унії, в ті різдвяні дні присягли тогочасній Московії з населенням лиш 8 мільйонів населення (українців ж було понад 10 млн). Але ж не Росії вони присягали, й не “навіки вічні”!
Не склав присяги на вірність царю і полковник Іван Богун, заявивши, що москалі брудний народ і ніколи не дотримують даного слова. Раніше, 18 вересня 1651 р., у Білій Церкві Богун не поставив свого підпису під мирною угодою за якою в Україні відновлювалася влада польських магнатів та скорочувалося козацьке військо. Вічний опозиціонер і самостійник відмовився підписувати і Гадяцький контракт Івана Виговського в 1658 р.
За два роки після підписання угоди у Переяславі, ще за життя Богдана Хмельницького, Польща уклала з Московією Віленське перемир’я – це перша зрада Москви щодо України, оскільки у переяславських статтях мова йшла про спільні дії проти поляків. Так Україна автоматично опинилася у стані війни з останньою. По суті, весь наступний період розвитку “братерських відносин” аж до 1659 р. відбувався в умовах денонсації Переяславської угоди. Отож, необхідно наголосити на важливості прочитання й оцінки історії з погляду національних інтересів України, оскільки нав’язані українському суспільству міфи всіляко гальмують розвиток державотворчих процесів та руйнують цілісність державних інститутів.
Безперечно, тривале перебування України в складі Російської імперії призвело до брутальної фальсифікації історії нашого народу за допомогою впровадження у суспільну свідомість численних ідеологічно-історичних міфів як от “єдиний народ”, “спільна колиска трьох братніх народів”, “братерська безкорисливість і постійна допомога”, “справжні герої” і “підступні зрадники”. Із тієї історичної далини лише Богдан Хмельницький та Іван Скоропадський уникли тавра “зрадник” в російській історіографії, а отже, і в російській суспільній свідомості. Всі інші гетьмани – буцімто “зрадники” і “вороги”, звісно ж українського народу, а затим і російського.
Й першим у цьому “ряду ганьби” поставили гетьмана Івана Виговського, послідовного у своїх намаганнях зробити Україну самостійною і незалежною як від Польщі, так і від Москви. Та чому після 5-ти років “братерської дружби навіки” у 1659 році виник “Конотоп”?!
Прихід до влади гетьмана Виговського зумовив загострення внутрішньої політики і соціальної боротьби, що переросло в громадянську війну. Та він припустився серйозної помилки, відмовившись від скликання Генеральної (Чорної) ради для обрання його гетьманом, чим й скористались недруги, заручившись підтримкою Москви.
Уникаючи тиску та не бажаючи бути маріонеткою в руках Москви у жовтні 1657 року Іван Виговський скликав у Корсуні Генеральну раду, де заявив про далекоглядні плани Москви та декларував готовність переглянути принципові засади функціонування системи політичної влади гетьманату (мова про повноцінну республіканську владну модель державного управління з т. зв. парламентськими елементами). Забігаючи наперед скажу, що саме хід у короткостроковому періоді (2 роки) дав позитивний результат – старшина збагатіла й зміцніла, але в перспективі цей процес виявився суцільною глибокою руїною. І мова не про демократичні засади, якими так хизуються сучасники, а про використання демократії в інтересах української нації і держави, адже взаємозв’язок демократії і держави повинен формуватися на зустрічних курсах.
Про “Руїну” писало багато істориків та літераторів, підкреслюючи, що хронологічно її межі розпочав період гетьманства Виговського. Та як на мене, “Руїна” розпочалася 1648 року, з початку національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Адже саме він знехтував ідеєю Яреми Вишневецького щодо створення Великого Руського князівства, яке разом з Польщею і Литвою утворили б Річ Посполиту. Згодом лише за півроку ідея Великого Руського князівства знайшла свою реалізацію у Гадяцьких статтях Івана Виговського (1658 р.).
У зовнішній політиці в цей період гетьманський уряд провадив курс, спрямований на захист національних інтересів, в окремих аспектах важкозрозумілий з позицій сьогодення. З одного боку, гетьман прагнув зближення на антиросійській платформі з Річчю Посполитою і Кримом, з іншого – робив такі поступки Москві, про які та могла лише мріяти. Зокрема, І. Виговський погодився на прибуття воєвод до “знатних міст” і передачу їм адміністративної влади; звернувся до російського уряду з проханням “умиротворити” Запоріжжя і Полтавський полк, а також надіслати до українських міст воєвод з комісарами для складання козацького реєстру та перепису міщан.
І все ж Виговський здійснив ефективні кроки для відновлення союзних відносин з Кримом і порозуміння з Портою, уклав договір із Швецією щодо утворення військово-політичного союзу. Серйозну увагу гетьман приділяв врегулюванню взаємин з Річчю Посполитою – у жовтні 1658 р. досягнуто угоди не розпочинати воєнних дій і дотримуватися кордону по річці Горинь, а в листопаді Виговський разом з Юрієм Немиричом повернулись до ідеї входження козацької України до складу Речі Посполитої на певних умовах.
На початку січня 1658 р. гетьман Виговський повідомив Яна Казимира про свою згоду на визнання його зверхності й на укладення певного договору. Проте слід зауважити, що ці кроки гетьмана не були реалізацією наперед продуманого плану на з’єднання з Польщею, й не слід перебільшувати його пропольських симпатій.
Далі буде…
