Про Тартарію

Захід ніколи не міг зрозуміти, що відбувається на тих неозорих рівнинах, що починаються східніше Ковельських боліт і тягнуться в невідоме. Тобто аж до берегів крижаного океану на півночі й до кордонів Китаю на Далекому Сході. У давні часи західним людям казали, що там розташована загадкова й дика країна Тартарія, населена нащадками чи то гунів, чи то песиголовців. Що там багато хутрових звірів та розбійників і що Темрява Варварства панує над тим багатим, але нещасним краєм.

У ХІХ столітті західні люди захотіли дізнатися, що саме сталося з великим Наполеоном у велетенському караван-сараї, який звався Moscou, що його побудували просто посеред східної рівнини. Вони прочитали товсті романи тартарійського графа про війну й мир та ще товстіші томи ігромана з польським прізвищем. Прочитали й зрозуміли, що Тартарія населена довготерпеливим народом із загадковою душею, що одночасно любить і ненавидить тих садистів і ґвалтівників, які цим народом кермують уже багато століть.

Пізніше до західних людей долинули чутки, що Тартарія зазнала страшних поразок від Японії й Німеччини, що спричинилося до революції. Довготерпеливі жорстоко повбивали владних садистів, як і личило нащадкам песиголовців. Відтак вони зняли зі стін ікони свого бородатого бога й повісили натомість ікони бородатого німецького економіста. Західні люди здивувалися, але сприйняли цю звістку як цілком позитивну. Бо й на Заході жили фанати економіста. Хоча ці сектанти й вважалися серед добрих обивателів нестерпними та агресивними, але все-таки більш зрозумілими, аніж сповідники Темряви Варварства. Тому західні люди втішилися цим очевидним прогресом. Вони сподівалися, що Світло Цивілізації невдовзі проллється на сумні тартарійські рівнини.

Ще більше їх потішило те, що через 70 років на тих рівнинах усе-таки схаменулися і відмовилися від смішного (і неконструктивного) культу доданої вартості. Щоправда, виявилося, що в Тартарії мешкає не одне плем’я, а декілька. І менші племена раптом утворили самостійні держави та придумали собі окремі назви. Це було несподівано й навіть тривожно, але в менших племен оперативно відібрали ядерну зброю та інші небезпечні іграшки. І добрі західні люди знов заспокоїлися, бо їм сказали, що всі тартарійські племена перебувають на прямому шляху до Світла, а ядерну зброю контролюють представники цивілізованих держав.

І всім було добре й затишно, аж раптом виявилося, що найбільше тартарійське плем’я напало на менше, яке ближче підійшло до Світла, а ядерна зброя перебуває в руках старого садиста, що фанатично сповідує Темряву Варварства й не визнає зовнішнього контролю. Західні люди спочатку вирішили, що це така собі родинна сварка, Familienstreit. Що старому хуліганові дурне привиділося, а менше плем’я затялося. Вони дали меншому трохи грошей і кілька мудрих порад, щоб воно не пропало й не збочило зі стежки Світла. А ще вони сильно й солідарно насварили старого садиста.

Але минав час, а старий садист ніяк не вгамовувався. Його плем’я раптом рушило на столицю меншого племені з тисячами танків і бронемашин, із сотнями літаків і гелікоптерів. Обстріляло мирні міста стратегічними ракетами, вбило тисячі й украло десятки тисяч дітей. А менше плем’я відбило цю інвазію, хоча ніхто на це не сподівався. Заходу довелося давати меншому реальну зброю і мільярди доларів, щоб не скидатися на колективного песика Снупі. І лише тоді очманілі добрі західні люди запитали себе: “А що ми, врешті-решт, знаємо про ту кляту Тартарію?” Відповідь відома.

І тоді найкращі з добрих західних людей зібралися в місці, де панують Гармонія і Рівновага. До того місця вони закликали обраного з меншого племені. Злого і втаємниченого. І запитали його: “Де ж, у біса, розташована незнищенна криївка тієї Темряви, що живе серед рівнинних мешканців?”

“Вона живе в головах”, — сказав злий і втаємничений.

“Це зрозуміло, — погодилися найкращі з добрих. — Але нас цікавить розгорнута відповідь”.

І тоді вони отримали розгорнуту відповідь. Ось що вони почули.

Ще далекого 626 року від Різдва Христового, нагадав їм злий і втаємничений, невелике, але дуже войовниче плем’я аварів пригнало з північних рівнин під високі мури Константинополя силу-силенну слов’ян і влаштувало візантійцям “м’ясні штурми”. Тіла десятків тисяч мертвих слов’ян наповнили рови під мурами “Другого Риму” і води Золотого Рогу, але авари далі гнали й гнали слов’ян по тих трупах уперед, добу за добою, аж поки їх остаточно не розсіяли галери патрикія Бона. Візантійці потім дивувалися фаталізму слов’ян, що тупо билися за справу своїх поневолювачів, наче їхні власні життя і власний вибір не були варті й мідного обола.

Уже тоді гостро проявилася особлива риса рівнинних мешканців — бажання за будь-яку ціну бути в стаді, яким керує єдина воля. Бажання бути “своїм” у великому злютованому мурашнику, у єдиній родині, що протистоїть “не своїм”. У цьому мурашнику цінним є лише те, що дало тобі джерело єдиної волі (держава, цар, старий садист), а зароблене самостійно — завжди під підозрою. Усе, що ти заробив своєю волею, працею і розумом, — тлінне й безправне, бо лише джерело єдиної волі вирішує, хто й на що має право. Лише “центр прийняття рішень” визначає, хто “свій”, а хто “не свій”, визначає ранги та позиції, а все інше — самозванство, єресь і зрада.

І вся ця спільнота, що хмариться навколо центру, прагне, щоб центр її полюбив, помітив і нагородив. А “неправильних” і “не своїх” — покарав. Безжально. Бажано з тортурами.

Ці люди від народження до скону прагнуть схвальної усмішки начальника (“суперсвого”). І підозрюють кожного ближнього й дальнього (кожного зсученого) у тому, що саме він заважає цю усмішку отримати.

На жаль, цей древній синдром вічно недолюбленої центром, вічно ображеної, настороженої й мстивої “заповідальної колективності” притаманний не лише мешканцям північних рівнин. Тому ресентимент Сходу — особливий. Це ресентимент у кубі, ресентимент, що апріорно та безкомпромісно ставить під сумнів кожний промінь самоствердження, кожний порух незалежного духу. Це — справжня Темрява Тартарії.

Відхід від Темряви тут є відступництвом, юдиним гріхом. Було, є і буде.

Коли обшиті георгіївськими стрічками російські десантники висаджувалися під Києвом, вони йшли повертати “своїх”, “заблудлих овець” до рідної Пітьми. Коли ж вони зрозуміли, що “заблудлі вівці” їм не “свої”, що Темрява варварства їх лякає, сталася Буча. У 626 році тих, хто не встиг сховатися за мурами Константинополя, так само знищували, ґвалтували й грабували. А відтак те саме робили інші прибульці з Тартарії. У 1240-му. У 1415-му. У 1655-му. У 1783-му. У 1939-му. Прихід Пітьми, керованої єдиною волею, завжди має однаковий вигляд.

Темрява ні з ким не йде на компроміси, не змінюється і не стає світлішою. Вона може тимчасово відступити, змінити обличчя, ім’я та прапор. Але потім повертається, наче той каїніт із давніх легенд. Її можна викорінити лише силою. Тому що вона живе в дискурсі сили й ніде більше жити не хоче. І не може.

А на Гармонію і Рівновагу їй начхати.