Колабораціоністи мимоволі?

Західні аналітики й українські розвідники застерігають: Путін готується до тривалої війни. Російський уряд оголосив, що осінній призов почнеться 1 жовтня і пройде на більшій частині території Росії, зокрема й на незаконно анексованих землях України. Росія планує призивати в армію чоловіків з окупованих українських територій, які мають російські паспорти, наголошує у своєму звіті вашингтонський Інститут вивчення війни (ISW). Отже, чергові наші (колишні?) співгромадяни підуть воювати проти ЗСУ. Хто вони тепер для нас і ким будуть, коли Україна визволить свої території від тимчасової російської окупації, — зрадниками, жертвами примусу чи колаборантами мимоволі?

Вони, як відомо, не перші. Спочатку росіяни мобілізували на війну проти України наших співгромадян на теренах так званих ДНР і ЛНР та в Криму. Від початку 2022 року і до 31 серпня 2023-гоРосія примусово мобілізувала на окупованих територіях України від 55 до 60 тис. чоловіків.

Тактика Кремля зрозуміла: “колективний путін” не ризикує мобілізувати москвичів чи петербуржців, серед яких зосереджений найбільш протестний ресурс, а також найбільш цінні кадри, необхідні для функціонування держави. Тому в “українську м’ясорубку” спочатку послали “чурок” із Сибіру й Кавказу, потім — “зеків”, тепер — “хохлів”.

Читаю, що напередодні російських псевдовиборів на тимчасово окупованих українських територіях СБУ виявила понад 3,5 тис. колаборантів та їхніх російських “кураторів”, які беруть участь в організації там незаконного голосування. Питаю себе, а ті, що віддають голоси на виборах чи референдумах, організованих окупаційною владою, — вони хто? А ті, що своєю “підневільною працею” забезпечують життєдіяльність ворожої армії й окупаційної адміністрації, — не колаборанти? А родичі цих примусових російських “новобранців” який матимуть у деокупованій Україні статус — сім’ї учасників бойових дій?

Колабораціонізм за визначенням — це співпраця з ворогом проти своєї країни під час війни. Він може охоплювати, окрім військової, ще й політичну, економічну, соціальну, культурну співпрацю. Фахівці вважають, що колабораціонізм може бути не тільки ідеологічним, тобто підтримка ідеї співпраці з ворогом, але й сервільним, тобто “рабським”, що базується на “необхідності особистого виживання чи потребі в комфорті”.

Ну, власне, чому наші співгромадяни здебільшого залишалися під окупацією добровільно? Щоб зберегти майно, не покидати рідні місця, не розбивати родини? Про що думали — “якось буде”? Невже не розуміли, що ціною за таке “виживання” і “комфорт” буде необхідність щонайменше співпраці з окупантом? А щонайбільше — участь у збройній боротьбі проти українських військових чи й обстріли мирних міст і сіл.

Відповіді на ці запитання хотілося б знати зараз, бо після вигнання російських агресорів з української землі може статися так, що серед мешканців тимчасово окупованих територій майже всі виявляться невинними жертвами й прихованими патріотами, яким ще й належить моральна чи матеріальна компенсація.

Насправді ж, ухвалюючи рішення залишитися в окупації, ті люди вже були латентними колабораціоністами, свідомо чи несвідомо погоджувалися з необхідністю майбутньої співпраці з окупантом.

Отже, уже зараз вартувало б визначитися, як до них ставитись. Відділити ці “мухи від котлет” важливо і для держави, щоб вона не стала жертвою шахрайства, і для суспільства, аби вміло розрізняти своїх від не своїх та не страждало підозріливістю, і для самих мешканців тимчасово окупованих територій, які колаборантами не були, аби не втрачали віру в державу, суспільство і справедливість.