Міфи війни

Навіть банальна дворова бійка негайно породжує розгалужену міфотворчість: хто кому (і яким прийомом) розквасив носа, хто за кого заступився і як це все підсумували авторитети з босяків. Що й казати про довгу континентальну війну, до брудного й широкого виру якої втягнуті сотні тисяч у камуфляжах і десятки мільйонів у цивільному.

Воєнні міфи, як і цивільні, бувають дрібними й масштабними. Про дрібні тут не йтиметься. А масштабні можна спершу поділити на три категорії: мертві, напівмертві й живі. Наприклад, міф про “два-три тижні” вже мертвий і відспіваний, про перемогу до кінця року — напівмертвий, а от про те, що ця війна триватиме до осені 2024 року, — живий і щоденно збільшує кількість своїх прихильників.

Серед воєнних міфів багато делегованих — навмисно запущених спецслужбами для цілей ІПСО. Скажімо, ще на початку війни російські політтехнологи запустили делегований міф про те, що “братні народи” розсварили “відвічні вороги слов’янства і православ’я”.

Програмувальна частина цього іпсового продукту вже кілька разів змінювала “правдиве ім’я зла”. У ній відповідно до кон’юнктури як та таємнича сила, що розсварила, спровокувала та зловтішно потирає пещені ручки, виникали й абстрактні “світові залаштунки”, і більш конкретні “сіоністи” з “англосаксами” та “атлантистами”, і зовсім уже захмарний “заколот неоглобалістів та ультралібералів”.

Попри свою очевидну трешовість міф про “розсварені братні народи” й далі живе. І не лише поміж завсідників наливайок і одеських таксистів, але й у середовищі працівників та ентузіастів інтелектуальної сфери. Тамтешні окремі персонажі й досі не встидаються публікувати на своїх сторінках віршовані інвективи радянських поетів або ж репостити пророцтва ряджених “кабалістів”. Не відкидаю того, що його й далі будуть підтримувати та модернізувати. Адже найбільш ефективні з міфів ІПСО ті, що базуються на архаїчних стереотипах, страхах і забобонах “глибинного народу”.

А ще воєнні міфи часто-густо прив’язані до певних дат. Однією з них є 9 квітня 2022 року, коли Київ остаточно припинив перемовини в Стамбулі, а Борис Джонсон оголосив про новий консолідований курс Заходу на безстрокову підтримку України. Яких лиш конспірологічних конструкцій не набудували навколо “квітневого повороту”. Нині Кремль також намагається використати “міфи 9.04”, щоб впевнити світ, що через скасування стамбульських “договірняків” було “втрачено шанс на мир”.

Тимчасом конспірологи прив’язують “міфи 9.04” до вищезгаданого міфу про підступних ворогів слов’янського базару. Бо ж кому як не британському прем’єрові оголошувати таємні рішення, проголосовані на більш ніж секретних зібраннях лицарів меча й таблиці. Ми сміємося із цього, але пересічний представник “глибинного” задумливо морщить лоба. Бо ж із дитинства звик чути, що хтось щось у нього вкрав. Як не ковбасу, то “брата в православ’ї”, як не безпаспортну колгоспну общинність, то горде звання гегемона.

А тепер пересічному представникові розповідають, що багаті англійці (а за їхньою спиною, хто б сумнівався, хтось іще багатший і чорніший) вкрали в нього зручний і почесний мир із жорстокими пацанами. Ото халепа. 

Ми ще довго чутимемо від тих людей, яких усе ще вважаємо недурними, більш або менш переконливі переспіви та варіанти “міфів 9.04”. Адже якщо міф комусь потрібний, то завжди знайдуться язикаті добродії та добродійки, згодні його поширювати як за гроші, так і за лайки. А іноді йпросто так.

Ще однією міфотворчою датою є 8 жовтня минулого року, коли було вперше — сподіваємося, не востаннє — пошкоджено Кримський міст. Кожна спецслужба, що претендує на головну роль у цій події, натякає на те, що це її задум. Плюс — на 100 %, на 80 %, на 65,5 % — її виконання. Так виникає операбельний пакет “міфів 8.10”. А до нього підверстуються історії про “ракетну помсту Х#йла” і про вісім українських диверсантів, що прикріпили вибухівку до “Північного потоку”.

Ті люди, що шукають особливі міфічні “дати незворотності”, звісно, люблять “8.10” не такою палкою любов’ю, як “9.04”, але й не відкидають того, що саме після вибухів на Кримському мосту війна отримала нову динаміку та символічний вектор перемоги.

Ще одна група масштабних воєнних міфів стосується діалектики відносин між військовими й політиками. Останні й без війни приречені на те, щоб бути героями, а частіше — антигероями міфів. Але війна надає політичній міфології нових барв і нової перспективи. Здається, лише німий із лінивим не пліткували про якісь “конфлікти” Зеленського із Залужним.

Споживач міфів (а водночас — їхній співавтор) звик ототожнювати певні історичні та суспільні магістралі з конкретними особами. І врівноважувати все, що йому неприємно в магістралі й, відповідно, у персоні А, справжніми або ж вигаданими чеснотами персони Б. Водночас магістраль Б кожен домальовує автоматично й на свій смак, але в кожному випадку — як пряму протилежність магістралі А. 

У міфологічному світі, як відомо, раціональні аргументи не працюють. Міфології можна протиставити лише іншу міфологію, яка підриватиме першу зсередини, неочевидно зміщуючи акценти та заповнюючи опорні шаблони міфотворчості альтернативним змістом. Саме в цьому політики завжди досконаліші за військових, адже саме Політика є улюбленою донькою Міфології. Тим більше, що в нашій країні військових традиційно люблять лише до того моменту, коли зовнішня загроза відступає на другий план.

Тут ми підходимо до головного парадоксу української воєнної міфології. В Україні, де мілітаризм не став замінником релігії, як це відбулось у Росії, військовий не є сакральною фігурою. Поки він потрібний, йому віддають належне. Але навколо нього не крутиться смислова карусель доволі прагматичного та іронічного “глибинного” українського буття. Сучасна українська міфологія сприймає військового не як представника особливої владної касти, а переважно як робітника з дуже специфічною професією.

Війна актуалізує військовий фах, і шаблони народної (глибинної) міфології не вступають у суперечність із героїкою, високими зарплатами комбатантів і пануванням мілітарної естетики. Але все це за умови, що війна закінчиться. Свідомість глибинного народу майже не сприймає меседжів про “війну назавжди”, про ізраїльську модель як взірець для українського суспільства.

Саме тому рейтинг Зеленського не обвалюється. Принципову “невійськовість” президента масова свідомість сприймає як запоруку повернення до мирного трибу життя, до “нормальності”. Ніхто не сперечається, що військові мають виконати свою роботу до кінця. Дехто сподівається, що після повернення з фронту вони ще й “почистять” нашу корумповану політику. Але все це не є зміною національного міфологічного стрижня. Усе це не про вічність. Це про тимчасове.

Тому що головним українським воєнним міфом є розповідь про майбутній мир і нормальне післявоєнне життя. І тут не варто забувати, що міф — це не брехня, а таке можливе буття, яке перебуває на шляху до наявного.