Народ-Епіметей і Ненька-мачуха

Народ-Епіметей і Ненька-мачуха

Україні постійно потрібні нові солдати, але добровольців бракує. Зате не бракує ухилянтів. Тому державі доводиться вдаватися до щораз радикальніших методів поповнення лав ЗСУ. Суспільство від цього не в захваті, тож, як наслідок, тут і там критика держави стає дедалі агресивнішою. А війні не видно кінця-краю. Тож важко сказати, до чого все це врешті-решт приведе нас. Але, щоб щось припускати чи прогнозувати, необхідно спочатку розібратись, чому так діється.

Коли на початку повномасштабного російського вторгнення до військкоматів стояли черги, а тисячі українських чоловіків поверталися з-за кордону, щоб боронити батьківщину, це сповнювало нас оптимізмом і давало надію. Тепер уже видається, що все було “давно й неправда”.

Зараз ми мало не щодня читаємо новини про зовсім інший тип українських чоловіків — про тих, які правдами й неправдами уникають “почесного обов’язку” захисту своєї країни, своїх близьких і самих себе від зовнішньої агресії. Тут і втікачі через Тису (разом з утоплениками, виловленими в її заводях), і тисячі затриманих із фіктивними довідками на пунктах перетину західних українських кордонів, і ще тисячі незатриманих за “додаткову оплату”. Як пишуть українські ЗМІ, кількість дорослих чоловіків серед українських біженців зросла на 200 тис. між серпнем 2022-го й березнем 2023 року.

А ще ж є тисячі червонощоких засмаглих “бугаїв” на дорогих авто, які заполонили західні області України: від площ і вулиць Львова чи Ужгорода до карпатських курортів або й мальовничої глухомані. Чого вони чекають — поки прийде їхній час узяти в руки зброю? Навряд чи. Імовірніше, вичікують легальної чи нелегальної нагоди для “прориву” західних кордонів. Є також сільські ґазди й ґаздівські сини, які як чорт ладану уникають переїздів локальними дорогами чи появи в громадських місцях.

А тимчасом українська влада вигадує все новіші й щораз драстичніші методи, де і як набрати рекрутів для війська, щоб стримувати російську агресію. Ця вигадливість не є ані вишуканою, ані ефективною, тому й результат може бути далеким від очікуваного.

Наприклад, сайт “Главком” пише: “Цей навчальний рік буде вже другим, коли повнолітніх українських студентів чоловічої статі не випускають вчитися за кордон. Минулого року, у середині вересня, Держприкордонслужба закрила для них виїзд, посилаючись на рішення вищого військового керівництва. Здавалося б, за рік уже можна було б розробити механізм, як випускати студентів вчитися за кордоном, відфільтровуючи ухилянтів, але цього не сталося. Тобто питання, що було зроблено, аби допомогти студентам іноземних вишів, позбавленим можливості вчитися, залишилося без відповіді”. 

А народний депутат і представник президента в парламенті Федір Веніславський зареєстрував законопроєкт, який скасовує відстрочення від мобілізації для студентів віком понад 30 років, які здобувають непослідовну вищу освіту або другу й більше. Бо це, на його думку, означає, що 60 тисяч чоловіків вирішили скористатися такою можливістю, щоб уникнути призову за мобілізацією. 

Натомість очільник парламентської фракції “Слуга народу” Давид Арахамія не відкидає того, що українські органи правопорядку можуть вимагати екстрадиції з Європи українських чоловіків призовного віку, які нелегально покинули країну, втікаючи від мобілізації. Ну і війна війною, а для післявоєнної відбудови Україні бракуватиме робочих рук. Та є загроза, що після відкриття кордонів українські працівники, що покинули країну раніше, до нас не повернуться, а ті, що ще є, також утечуть за кордон до своїх жінок і дітей. Тому керівник Українського інституту майбутнього, ексрадник міністра внутрішніх справ України Вадим Денисенко запропонував після завершення війни продовжити заборону на виїзд чоловіків за кордон щонайменше на три роки. 

До того ж проблема не лише в чоловіках: приблизно половина українських жінок, які становлять поголовну більшість біженців з України, теж не планує повертатися додому, принаймні відразу після завершення бойових дій. А ті, що залишилися на батьківщині, не бажають народжувати достатню кількість майбутніх захисників і робітників.

Не дуже це скидається на стосунки між патріотичними громадянами й шанованими та відповідальними національними елітами. Чому ж так? Бо впродовж трьох десятиліть незалежності держави еліти своєю корумпованістю, некомпетентністю, самозакоханістю вбивали в отих ющенківських “маленьких українцях” романтичне уявлення про Україну-Неньку, насаджуючи натомість образ держави-мачухи, яка тепер отримала і свій зовнішній символ у постаті металевої баби із зіркою на мечі та тризубом на щиті, що стоїть на “священних київських пагорбах”. Держава-мачуха десятиліттями визискувала й обкрадала, обдурювала і принижувала своїх громадян.

Та хто перетворив нашу Неньку на мачуху? Ми знаємо їхні імена. Тут і персонаж, символом епохи якого стала “кравчучка”; і творці олігархічної системи з орбіти президента Кучми; і “любі друзі” президента Ющенка, і “данєцкіє” з обойми президента Януковича. А також “нові обличчя державників”із корпорації “Рошен”, а потім із “95-го кварталу”. Усі вони робили те, що в наших західних сусідів називається “псуванням держави”. І так дивно, що вона встояла під повномасштабною агресією. Та, власне, вона б і не вистояла, якби не військо, добровольці й волонтери з одного боку й безпрецедентна допомога Заходу з іншого.

Однак несправедливо було б звинувачувати тільки українські владні, бізнесові чи й культурні еліти, поминаючи “заслугу” в псуванні держави пересічних громадян. Адже всі ми — безсилі, невинні й безвідповідальні — брали участь у функціонуванні системи “зіпсованої держави”. Толерували корупцію, ігнорували закони, продавали виборчі голоси, а ще підспівували-підтанцьовували різним кіркорово-басковим і браталися з нинішніми агресорами. І не думали та навіть не хотіли слухати тих, хто попереджав, до чого це може призвести. Так є завжди з тими, хто думає “після”, а не “до”.

Класичний приклад — легендарний Епіметей (той, що думає після), нерозумний брат Прометея (того, що думає наперед).

А може, війна все змінила? З одного боку так: влада “не втекла”, військо встояло, волонтери проявили дива самоорганізації й самопожертви. Та чи цього достатньо, щоб український Епіметей став Прометеєм? Адже з іншого боку в нас хабарі й “відкати”, “ліві” контракти й “липові” волонтери — паралельна держава процвітає й у час війни… Та зіпсована держава, одні громадяни якої хочуть утекти за кордон, а інші не планують звідти повертатися.

Не відомо, що із цього буде. Але, щоб щось почало змінюватися на краще, Україна для українців знову має стати Ненькою, а не мачухою. І почати цей процес повинна держава, щоб українські чоловіки й жінки знову відчули себе патріотами й добровольцями, а не втікачами й ухилянтами. 

Пов'язані статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Войовнича інфантильність Варвар з атомною бомбою