Войовнича інфантильність

Надіюсь, ніхто не стане сперечатися з тезою, що український народ – інфантильний. Не всі, звичайно, але коли більшість українців є інфантильними, то можна говорити й про «народ». Звичайно ж, йдеться про інфантильність психологічну, а не фізичну, тобто про незрілість людини, що виражається в затримці становлення особистості, за якої поведінка людини не відповідає віковим вимогам до неї. Іноді така «дитинність» має в собі щось навіть симпатичне, але в основному – це небезпечне явище. Особливо підчас таких випробувань всього народу як війна чи післявоєнний період.

Екс-президент Віктор Ющенко навіть возносив патетично українську інфантильність, з погано прихованою зверхністю називаючи простих людей «маленькими українцями». Та, як писав чудовий український поет: «не треба їх жаліти, їм любо це». 

Особи інтелектуально дорослі і духовно зрілі не раз з занепокоєнням спостерігали за масовими проявами «дітвацтва» і під час різних виборів, і підчас «майданів» та «антимайданів», не бракує цього й зараз. Прикладів чимало. «Маленькі українці», схильні радше до гри і розваг, ніж до навчання і читання, з фанатичним завзяттям вичищали свої вбогі бібліотеки від російської книги, в наївній надії, що українці почнуть відвідувати книгозбірні й читати будь-яке друковане барахло, аби лиш вони тільки було видане українською.

Налякані повномасштабним вторгненням увірували в баєчки про «два-три тижні», якими їх приколисував третьосортний актор Олексій Арестович в ролі втаємниченого військового експерта. Заспокоювали нерви під навіювання  «послідовника методу Кашпіровського» – Спартака Субботи. Тішилися як діти, від новини про те, що акула зжерла богудушувинного російського туриста. Ну і т.д., і т.п. 

Ну і, звичайно ж, на цій хвилі всі стали задекларованими патріотами. Одне зі свіжих опитувань говорить про те, що до повномасштабного вторгнення Україною пишалось 46% респондентів, а після нього (на сьогоднішній день) ця цифра зросла до 96%. Що ж, це було б чудово, якби такі цифри перекладалися на чергу під військкоматами чи на суми підтримки волонтерів. Але це не так. 

Тут маємо справу радше з незрілим, тобто не прикладним патріотизмом, який не передбачає дієвої верифікації, який достатньо маніфестувати чи то в зовнішньому вигляді, чи то в поведінкових моделях «патріотичного взірця», чи в наборі слоганів, артикульованих в публічних місцях. А особливо – в соціальних мережах. Там особливо лютують новоспечені ситуативні патріоти, даючи всім вказівки, як треба любити батьківщину. І чим лютіший інфантильний патріот, тим таємничіший – «аватарка» замість обличчя, «нікнейм» замість справжнього імені. Думаю, такого типу «естети» облили скульптуру «Впевнена» у Стрийському парку у Львові відпрацьованим автомобільним мастилом.  Чому? Бо з одного боку, як твердять фахівці, судження інфантильних осіб закономірно відзначаються незрілістю і поверховістю. А з іншого боку, однією з основних причин інфантильності багатьох дорослих єнебажання брати на себе відповідальність.

Бо якщо той акт вандалізму був виявом принципової позиції, то автор вчинку мав би нею пишатися і відстоювати її відкрито. Якщо ж «хто і для чого» залишається таємницею, то радше йдеться про звичайне «гівнярство», характерне і для «пацанів» у віці «мужчин».

Вважається, що одним з найважливіших чинників розвитку психічного інфантилізму є батьки людини, які недостатньо серйозно ставилися до неї в дитинстві, не дозволяючи приймати самостійні рішення . А хто є батьками «маленького українця»? Зараз це – «батько наш Бандера» і «Україна-мати», якою стала «Родина-мать», шляхом простої заміни брошки з гербом. Воістину – які батьки, такі й діти. 

І з цими «дітьми» ми ще зазнаємо лиха. Війна колись закінчиться і сотні тисяч войовничо налаштованих мужчин і жінок повернуться (не конче з передової) до мирного життя. Адже на фронт пішли не лише патріотичні добровольці, свідомі націоналісти, професійні кадри, але й тисячі мобілізованих «маленьких українців». 

В суспільстві є великі очікування, що повернувшись з війни ветерани наведуть нарешті лад у нашій країні. Частково так і буде. Але разом з тим, що утвориться чималий прошарок «інфантильних героїв», котрі вказуватимуть всім навколо, що потрібно робити, як потрібно говорити й поводитись. І процес їхнього «доросління» може виявитися тривалим і для багатьох болісним, в прямому і переносному сенсі. «Впевнена» вже щось про це знає.