By 
В англомовному світі під populism’ом розуміють «народництво». Проте у книжках та в інших продуктах українських невільників розумової праці популізм як поняття майже завжди живе окремо від народницьких рухів та народоцентричних ідеологій. Й це невипадково.
В українській культурно-політичній традиції народництво є однією з «священних корів». Відповідно, в уявленні шаблонників воно не може мати негативного присмаку. Хіба би довелося забути про школярський пафос оспівування вікової боротьби наших збідованих трударів проти (також наших) панів та глитаїв. А нині ще й проти олігархів, крутеликів і просто успішних особин.
Але, як би не викручувалися апологети довбушів і кармелюків, факт очевидний: ніщо інше, як ресентимент народництва живить коріння усіх варіантів, різновидів, сект і напрямів популізму. Живить вже не одне тисячоліття. Від Першого виходу плебеїв за римські мури у 494 році до н.е. й по теперішню депутатську каденцію авторів законопроекту про «День подяки Богу».
Саме тому так складно протистояти популізмові. Саме тому він стає панівною політичною практикою у всьому демократичному світі – від гордих республік Латинської Америки до розважливих європейських демократій. Саме тому, як би прикро від цього не було, нині жменька скандальних блогерів впливає на широкі народні маси потужніше за цілу армію університетських експертів.
Популістам історично протистояли так звані «оптимати» – владні консервативні еліти, основою яких була аристократія. Пізніше, десь з останньої третини ХІХ століття, позицію «оптиматів» зайняв споріднений з аристократією великий бізнес (старі гроші), а вже в останні десятиліття доби Модерну і за Постмодерну – національний і транснаціональний фінансово-політичний істеблішмент, що змушений був звіряти свій курс з університетською науковою елітою (експертократією). Експертна каста у цій розкладці сил зайняла позицію касти жрецької, яка була глибоко дискредитована і (як це не парадоксально) частково перейшла на бік популістів.
Ми є свідками фіналу протистояння. Останні з «оптиматів» просто на наших очах сходять з глобальної сцени. Популісти на початку ХХІ століття здобули дві вирішальні перемоги. Їхній лівий (неомарксистський) різновид поставив під свій контроль університети Західного світу. А ультраправе політичне сектантство зруйнувало світоглядний фундамент протестантського республіканізму. Спрямувало електорат до вульгарної конспірології.
Україна, як усім відомо, не лишилася осторонь глобального маршу популістів. Тривале перебування у СРСР створило та закріпило тут ідеальне середовище для популізму. Адже радянський ресентимент має у фундаменті не лише класичне (ображене і страждальне) народництво, але й народництво революційне, переможне та горде своїми кривавими здобутками, для якого завжди «Ленин такой молодой».
Популізм пронизує усі прошарки українського суспільства. Наші вищі касти не спадкові. Це діти радянських бюрократів та «висуванців», які з молоком всмоктали совковий легендарій більшовизму. Вони «ліві» навіть не за переконаннями, а за глибинним способом мислення. «Ліві» через родинні спогади та картинки з книжок їхнього дитинства. Навіть у процесі пограбування власного народу вони залишаються правдивими народниками. Вони абсолютно щиро плачуть над віршами і могилами тих, хто б роздер їх голими руками, якби зустрів на перетині просторів і часів.
В нас немає того соціального прошарку, який би з ясним і чітким усвідомленням власної історичної місії і з відповідним бекґраундом займав органічну позицію «критика народу». Який би йшов Серединним шляхом.
Відповідно, тепер, під час війни в нас не було, немає і, на жаль, поки що не може бути «українського Черчіля». Не може бути визнаного «за замовчуванням» національного арбітра, фронтальна справжність якого спиралася б не лише на «просту чесну морду» та казки найнятих політтехнологів, але й на багатовікову історію роду, вплетену в історію нації. Й вплетену, зрозуміло, подієво, владно та емблематично, а не на рівні хліборобського безчасся, примусу і практик виживання.
Коли-не-коли окремі – іноді навіть дуже розумні і харизматичні – українські інтелектуали намагаються компенсувати цю прикру позиційну порожнечу, пропонуючи себе в якості «критиків народу» та в якості ситуативних міжкастових арбітрів. Але назустріч цим відчайдухам негайно підноситься дев’ятий вал глибинного народництва, яке не знає іншої політичної мови, окрім шакалячої мови популізму.
«Хто ви такі!?» – кричать «претендентам у черчілі» діти та онуки ментів, кегебістів, вертухаїв, викладачів марксизму-ленінізму та партійних секретарів. І біжать, задерши штани, до нижчих каст, до народних мас з наріжним невідкладним повідомленням:
«Вас дурять! Це самозванці! Вони не наші. Вони заслані. Вони вас не люблять. Вони багаті, вони ґрантоїди. Вони у панів граються. Вони хочуть зжерти вашу мівіну!»
І широкі народні маси, які дуже добре розуміють шакалячу мову популізму, відгороджуються від «претендентів в українського черчіля» крижаним муром відчуження. Широкі народні маси і вдень, і вночі готові політично віддаватися якому-небудь черговому сироті-олежику, на якому клейма нема де ставити, але ніколи не проголосують за «халявщиків-ґрантоїдів» і за тих, хто «у панів грається». У тому плані, прогнозую, Притулі та Арестовичу електорально світить ребрастий гарбуз.
За мирних часів ігри народництва виглядали нудними і скучними, проте не несли для України гострої екзистенційної загрози. Війна все змінила. Адже це не війна експедиційних корпусів. Це боротьба за виживання з державою-монстром, яка виникла у брудних і кривавих війнах, століттями жила війною, зробила з війни свою чорну релігію і не знає іншого вищого призначення, ніж війна.
Російське народництво заброджене і зрощене на війні. Але наше ріднесеньке війни як чину, війни як тут-буття, практично не відчуває. Наше народництво мирне, осіле, вкорінене. І військову касту воно історично сприймало як небезпечну зграю зайд, що хочуть зіпсувати дівчат, з’їсти сало та випити горілку. Народний міф про козацтво є радше колективною мрією про ідеальних кшатріїв. Але як тільки реальні кшатрії (навіть без незаповнених повісток) з’являються на порозі калинової хати, їх зустрічають далеко не хлібом-сіллю.
Лише тільки хмара війни з’являється на горизонті, мова популізму відразу бідніє і борзо сходить на прикметники. Вона не створена для гуртування захисників, вона для тих, хто хоче колективно скаржитися, нити і скиглити. Війну ця мова також перекодовує у скиглення про те, що «на війну посилають бідних, а багаті вже домовилися». Ця мова створена для перекладання відповідальності, тому вона пропонує, аби воювали «оті, які крадуть, синки депутатські». Вона звично шукає «добрих», яких негайно проголошує «своїми». Навіть серед генералів вона знаходить любу їй простоту і приписує її носіям всі можливі і неможливі чесноти.
Є припущення, що популізм є тим «колективним засланцем», який може вдарити в спину у найнесподіваніший момент. Що він може вилізти одночасно з кількох нір на різних рівнях і перейти від скиглення до вимог. Не забуваймо, що він пам’ятає про свою столітньої давності перемогу під червоним прапором. Наляканий, він стає звіром, хитрим і підступним. І завжди нападає із засідки.
Тому будьмо уважні.
