By 
Якість воєнної перемоги чи поразки по-справжньому виявляється вже в післявоєнний час. Добрий приклад — Друга світова. Зруйнована війною, принижена й переможена Німеччина важко й наполегливо працювала, щоб уже за кілька десятиліть стати однією з найзаможніших і найуспішніших держав світу. Натомість Радянський Союз, який культивував ідеологію лжекомунізму й марнував гроші на озброєння, а не на розвиток, проіснував ще 46 років і розвалився. З історичної перспективи переможцем вийшов переможений німецький народ, а “радянська людина” зазнала поразки. Цю лекцію потрібно добре засвоїти всім тим, хто сподівається, що наша перемога в російсько-українській війні принесе нам не тільки мир, але й добробут і щастя.
Розмови про плани відбудови країни почалися після перших же масштабних руйнувань обʼєктів житлової, громадської та критичної інфраструктури. “План Маршалла” для України, міжнародний спецфонд відбудови й інші прекраснодухі та високопарні ідеї почали ялозитися не лише в Києві, але й у деяких європейських столицях. Чи вони реалістичні? Хотілося б. Але цю райдужну візіонерську картину затьмарюють, зрештою як завжди, досить приземлені запитання: хто відбудовуватиме країну й за які гроші?
Зрозуміло, що ні потенційні інвестори, ні депутати з урядовцями, ні великоміські експерти й консультанти не поїдуть у зруйновану провінцію, щоб визначати пріоритети відновлення, творити плани відбудови й розвитку, не кажучи вже — розгрібати завали й закладати нові фундаменти. Дадуть натомість конструктивні вказівки, інструкції, розпорядження і норми з високих кабінетів, а ще вділять грошей від закордонних партнерів? Теоретично так, але з нашого тридцятилітнього довоєнного досвіду ми знаємо, що, як сказав один відомий кінорежисер, “практика @бе теорію”.
Усі ж ми розуміємо, що усувати руїни й започатковувати нові будівництва — обʼєктів чи стосунків між членами громади — доведеться людям на місцях: керівникам, лідерам, активістам конкретних територіальних громад. Центральна влада зможе лише посприяти й допомогти або ж нашкодити й знеохотити. Тому стосунки між місцевою і центральною владою, а також між органами місцевого самоврядування (ОМС) та населенням громад є принципово важливими для успіху майбутньої відбудови. А які ж у них зараз стосунки?
Громадська організація “Центр громадських ініціатив”, яка тісно співпрацює з представниками ОМС у всій країні, провела опитування серед своїх партнерів зі 159 територіальних громад. Його результати не є репрезентативними з погляду соціології, але вони дуже показові, адже виражають бачення активної частини представників локальної влади, що вже зараз занепокоєна перспективами післявоєнної відбудови й розвитку України на її низовому, основоположному рівні державного будівництва.
Згідно із цим опитуванням, представники аж 105 громад (тобто дві третини опитаних) назвали корупцію найбільшою проблемою, яка стоїть на шляху розвитку держави. Ще 29 чітко вказали на недовіру до державної влади, яку вважають некомпетентною, не здатною провести реформи та подолати бюрократію. Зрештою, корупційну болячку держави ми всі бачимо чи не щодня: мільйонери-воєнкоми, митники-хабарники, продажні посадовці, що сприяють “ухилянтам”. А ще ж є розкрадачі воєнних і цивільних бюджетів, псевдоволонтери, “освоювачі” громадських коштів. Звичайно, ми про них дізнаємося за фактами їх викриття і покарання, але водночас усвідомлюємо, що це лише “верхівка айсберга”.
Та представники влади на місцях вбачають проблему не лише в центральній владі, але й, сказати б, у кількості та якості людського ресурсу — на це вказали 60 учасників опитування. Насправді це широкий спектр проблем: тут і брак кваліфікованих кадрів, і відтік робочої сили на Захід чи в інші регіони, і пасивність чи “совкова ментальність” багатьох із тих, що залишилися у своїх громадах. Отже, криза кадрів і робочої сили є другою після корупції загрозою на шляху до відбудови України. Усі ж розуміють, що ті наші співгромадяни, які знайшли собі “хлібне” місце на Заході, не поспішатимуть повертатися в зруйновану війною країну. Про кадри годі й говорити: вони й у мирний час були не найвищої якості, то й тепер звідки взятися таким, що здатні розробляти адекватні просторові плани ОМС, ефективно розпоряджатися земельними ресурсами громади, писати проєктні пропозиції для грантодавців, формувати переконливі кошториси для інвесторів чи навіть просто провадити ділове листування іноземною мовою?
Чи має центральна й регіональна влада ідеї й ресурси, щоб знівелювати ці загрози? Скільки для цього знадобиться часу?
Судячи з усього, наші західні партнери, без яких, нагадаю, ми не дамо собі ради ні з перемогою, ні з відбудовою, налаштовані на те, що фаза активних і масштабних бойових дій мала б потривати ще не надто довго. Після припинення вогню мав би відразу стартувати процес відбудови. А це означає, що в українських еліт і можновладців різних рівнів залишилося не так багато часу, аби розробити й впровадити в життя “формулу перемоги”. Й отут запитання: наскільки вони на це здатні? Чи спроможні усвідомити й усунути ті загрози, про які зараз говорять представники ОМС? Зрозуміло одне: якщо Україна не здолає корупцію й не внормує ситуацію з людським ресурсом, особливо з кваліфікованими кадрами, то сама собі приготує на період відбудови “формулу поразки”.
1 Comment