By 
Моя маленька притча про битву Володаря Простору з Володарем Часу з есе “Про це не говорять під час війни” викликала несподіваний резонанс. Найбільше число запитань від читацької аудиторії стосувалося Володаря Часу.
Політизовані спробували ототожнити цього персонажа з певною владною особою. Називали, зокрема, і Сі Цзіньпіна, й Ердогана, і навіть московського деспота, хоча, заради бога, який уже з блідої молі Володар Часу. Схильні до конспірології припускали, що колективним Володарем є Піднебесна імперія або ж якесь глибоко законспіроване окультне згромадження, що пережило тисячоліття. Хтось проти ночі згадував каїнітів.
Насправді ж Володар Часу є доволі загадковою та надзвичайно древньою символічною фігурою. Його таємниця, захована в історичній темряві, хвилювала таких видатних дослідників і мислителів, як Мірча Еліаде, Гергард фон Рад, Роберт Чарльз Зейнер, Тобіас Чертон, Артур Крістенсен тощо. І це не випадково. Адже час завжди дивував людей своїми властивостями: незмінністю, суворою однобічною спрямованістю з минулого в майбутнє, невловимістю поточної миті та невблаганністю щодо речей матеріальних.
Божество часу, його спекулятивне та антропоморфне втілення, було дуальним: одночасно і благим, і страхітливим. Його первісне лоно не містило ані світла, ані темряви. Вірменські та сирійські рукописи Егіше Вардапета, Езніка Кохбаци та Йоханнана бар Пенкає донесли до нас ім’я найдавнішого божества часу — Зервана (Зурвана, Зарвана), якому Схід вклонявся з незапам’ятних часів. Ще задовго до Заратуштри численні народи, що населяли неозорі рівнини Євразії, приносили жертви “батькові всього”, офірували Невблаганному Часові.
Його шанували. Його боялися. Перський текст, якому 2500 років, так описує здійснення волі “батька всього”: “Той, кому час зашив очі, той, кого він схопив за спину, ніколи більше не підведеться; біль так насідає на його серце, що воно більше не б’ється, його рука така зламана, що більше не росте, його нога така зламана, що не здатна на кроки. Зірки нападають на нього. І в нього вже не буде іншого шансу: доля наздогнала його, нависла над ним, і він не здатний відвести її сили”.
Саме цей невблаганний і безжальний “батько всього” породив символічне Світло й символічну Темряву, двох духів-близнюків, про яких ідеться в знаменитій 30-й Ясні “Авести”: “Обидва Духи й дотепер у всіх думках, словах і справах, вони суть Добро і Зло”. Великі панівні боги-творці зороастрійського пантеону Гормузд і Аріман — лише еманації Зервана Акарани, вічного часу богів. Вони не владні над вічним часом свого невблаганного батька, але їм на двох даровано володіти земним, людським (занадто людським) “часом довгого правління” — Зерван-дареґхо-чвадґата.
Час богів являє собою лінію, обидва кінці якої губляться в темній невизначеності, за межами досвіду, умоглядних знань і припущень. Кажуть, що бульбашка нашого Всесвіту надулася приблизно 13,8 млрд земних років тому. Проте ніхто зі смертних не знає, скільки бульбашок-всесвітів надувалося до нашої й скільки ще надується після того, як наша здується, кінцево схлипне й булькне в надра тієї неозорої Останньої чорної діри, що затягне до свого сингулярного черева всіх передостанніх. Кажуть, що в ту саму мить з іншого боку діри надується свіжий всесвіт, але це не точно.
А от час людей підкоряється великим і малим циклам. Земля крутиться навколо своєї осі, Місяць крутиться навколо Землі, планети — навколо Сонця, а Сонце також іде орбітою, танцюючи довкола місцевої надмасивної чорної діри, яка є справжнім центром галактики. І яка через трильйони років зіллється зі всіма іншими в Останню. Тому хоч-не-хоч, але нам доводиться жити циклами. Себто ходити колом. Тому Володар Часу нашого світу, наш Зерван-дареґхо-чвадґата, є володарем такого собі темпорального кола, що його кінець неявно й неімперативно пов’язаний із самим початком (тобто причинно обумовлений глибинними смислами стартової фази розгорнення циклу).
Простіше кажучи, якщо хочеш зрозуміти задум Володаря Часу, подивися на самий початок циклу.
Якщо перенести ці теоретичні розклади на теперішню війну, то можна зробити певні висновки. Передусім про те, що вона, як і всі процеси, фундаментально пов’язані із часом, підкоряється закону циклічності. Сама собою війна, судячи з усього, не є самодостатнім циклом, а тому вписана в цикл розпаду імперії, який розпочався у 80-х роках минулого століття. Щоб правильно зрозуміти, як саме закінчиться ця війна, треба уважно подивитися на первинний задум Володаря Часу, який десь так років сорок тому зважив імперію Горбачова і збагнув, що вона надто легка.
Справжнім тригером знищення імперії стала не Біловезька угода корумпованих бюрократій про переформатування СРСР у СНД, а роз’єднання часових потоків на території, яку механічно контролювали пострадянські еліти. У незалежних країнах час рушив по-різному. У колишньому імперському центрі він застиг у малих реставраційних циклах і фантомних болях, а на периферії колишнього СРСР прискорився, хутко пробігаючи через Модерн і Постмодерн до Гіпермодерну.
Зерван-дареґхо-чвадґата прискорив український час настільки, що строката пострадянська бюрократична еліта, такий собі умоглядний “колективний Кравчук-Медведчук”, втратила контроль над процесами. Одночасно його втратили всі “переконані люди”: усі ці комуністи, соціалісти, ліберали, праві, націоналісти. І не тому, що їхні ідеології були хибними, а тому, що ідеології принципово не передбачають відчуття руху.
І поки “переконані люди” діяли кожний у своєму улюбленому столітті, фатально не потрапляючи в ритм реального часу, швидкісний розрив більшав і реставрація імперії ставала все менш реальною. Коли динозавр, що застиг у 80-х роках, прокинувся і вирішив узяти реванш, він зустрів іншу реальність. А “переконані люди” сприйняли війну як щось пророковане їхніми ідеологіями. Так XXI століття народжується у війні ХІХ з XX століттям, у війні 80-х років із 90-ми й ще в сотнях більш локальних темпоральних війн, що переплуталися, запліднили одна одну сенсами й врешті-решт злилися в одну реальну — велику, криваву, історичну та континентальну.
Але повернімося на початок циклу, до первинного імпульсу Зерван-дареґхо-чвадґата, до стартового, формалізуючого часу війни. Ми не побачимо там ані Путіна, ані теперішньої України, ані змагання Китаю і США за глобальне домінування. Але там було дещо таке, що допомагає нам зрозуміти, яким буде фінал. Там був світ пізнього Модерну, у якому вузька група ядерних держав визначала темп розвитку всієї планети. Світ несвободи й несправедливості.
Російсько-українська війна має остаточно розв’язати цей вузол. Ядерні держави повинні втратити монополію на формування часу. Напад Росії на Україну, якій обіцяли безпеку в обмін на відмову від ядерної зброї, дає всьому світові сигнал: кожна притомна країна має мати ядерну бомбу й засоби її стовідсоткового транспортування до штабу потенційного ворога. Безпека епохи Гіпермодерну буде гарантована не порожніми папірцями й деклараціями, а розподіленою по багатьох центрах реальною силою.
Відповідно, війна остаточно й безповоротно закінчиться тоді, коли Україна матиме ядерну зброю і змогу скинути її на Москву. А ще раніше має прийти усвідомлення: час прискорюється не для того, щоб шукати довіри в тих, хто живе в іншому часовому потоці, а для того, щоб формувати свій суверенний потік. Гарантований внутрішньо, а не зовнішньо.
