By 
Упередження — хибна думка, яка складається щодо кого-, чого-небудь попередньо (a priori), без ознайомлення з об’єктом і досвіду його вивчення, а також пов’язане із цією хибною думкою відповідне ставлення.
Мешканці теперішнього українського соціокультурного ландшафту здебільшого здаються упередженими. Ба більше, не лише здаються такими, а насправді є вперто, затято, переконано упередженими. Іноді — знавісніло упередженими. Упередженість наших “культурних дієвців”, як відомо, і до війни зашкалювала, а нині перетворилася на головну ознаку “правильності”, на маркер “свого / своєї”, на стрижневий і домінантний комунікативний тренд.
Три скажені коняки мчать світанковими пампасами теперішньої української культури: упередженість, заздрість, помста.
Майже щодня з тих заплутаних лабіринтів розумової діяльності, де блукають мінотаври-невдахи (іноді просто бики), з темряви їхнього освіченого бурмотіння вистромлюється якесь пильне чудо й повідомляє, що знайдено неправильного, ідеологічно чужого або ж просто неприємного та подібного здалеку на ворога індивіда?.
Приводом для повідомлення (доносу) може бути що завгодно: висловлювання, текст, припущення, запитання, певна позиція або ж її відсутність. Власне кажучи, навіть не важливо, що саме. Головне, щоб біля своїх гаджетів не спали ті десять-двадцять мережевих штурмовиків, які готові негайно, упродовж дорогоцінних перших п’ятнадцяти хвилин, обмазати брудом кожного, на кого вкаже пальчик їхнього групенфюрера.
Усе, що хоч трохи відрізняється від звичайної порожнечі, потенційно може стати мішенню для хейту. Бажано, звісно, щоб об’єкт каналізованої ненависті був відомим (інакше бики з публіки питатимуть: “А хто-хто це?”), заможним (бо всі багаті є скотиняками за замовчуванням) та без зв’язків у спецслужбах (щоб не били ногами).
А далі все йтиме за законами розмноження вірусів. І не факт, що піде за обрій. Бо не за всякої погоди в ідіотів спрацьовує стадний інстинкт і не кожний ботан може створити життєздатну інформаційну бактерію, спроможну без втрат і спротиву обходити імунні бар’єри суспільного самозбереження.
Хтось запитає: “Хіба ж це нове і свіже?”
Звісно ж, що ні. Культура упередження існує стільки, скільки й людська комунікація. А деякі антропологи розповідають, що вже в мавпячому стаді траплялися здібні групенфюрери.
Що далі розвивалася комунікаційна сфера, то ефективнішими ставали практики “скасування”, стратегії інформаційного блокування і тактики “м’якого знищення” незручних, опозиційних, нешаблонних або ж просто занадто розумних і надмірно успішних персон.
За доби Метамодерну, як можемо бачити, ці стратегії доступні не лише централізованим системам на штиб держав і фінансових кланів, але й тим непримітним, сірим і бездарним “вузликам ризоми”, що керуються не корпоративною доцільністю, не ідеологією, а лише своїми внутрішніми голосами, сповненими ненависті до чужих можливостей і чужого успіху. А ще, зрозуміло, делегованої заздрості та проєктованої помсти.
Тим гірше для інакодумців.
У минулі епохи голоси “ворогів натовпу” наражалися на вогнища інквізиції, списки заборонених книг і ножиці цензорів. Ці примітивні ізоляційні стратегії не витримали випробування часом. Теперішні ефективніші.
Якщо грізне пророцтво про кінець світу розмістити поміж двома рекламними блоками кухонної хімії, споживач інформації сприйме повідомлення про Апокаліпсис лише як провокацію, що актуалізує оголошення про мийні й дезінфекційні засоби. Якщо в переліку рекомендованих книг літературний шедевр помістити поряд із “Полюванням на рожевого вурдалака” та “Моїм першим сексом”, то у 95 % потенційних читачів спрацюють відомі шаблони культури упередженості.
А якщо десяток злютованих та анонімних коментаторів зафіксує “персону Х” у короткому переліку відомих аферистів і зрадників, то “персоні Х” буде непереливки. Навіть якщо її первинна репутація залізобетонна. Бо де ж тій персоні знайти інших двадцять злютованих та анонімних коментаторів, щоб оперативно “відмотати” репутаційну линву на нульову позицію?
Усі вищенаведені приклади не з пальця висмоктані.
Культура упередженості має багато облич. Обличчя відвертої ненависті — лише одне з них. Інше її обличчя — “м’яке знищення” через свідоме та підсвідоме блокування. Для блокування того, хто потрапив під прес упереджень, нині не потрібно мати владних важелів і стотисячних ботоферм. Достатньо володіти первинними знаннями та навичками для мережевого “дистанційного” керування репутацією.
Стрижневим тут є формування “нового імені” для того, кого хочуть м’яко знищити. Об’єкт упередженості може і не здогадуватися, що його тихо “перейменовують”. Що десь у закритих тематичних групах скоординовано з’являються дописи й коментарі, за допомогою яких люди з різних акаунтів додають до його публічного імені і закріплюють деконструктивні фрейми з означеннями його зради, захланності, збочень та злочинів. Поступово навколо об’єкта упередженості формується токсична іміджева “оболонка”, яка відсікає від символів і процесів публічного визнання, від бонусів галузевого поля та від референтного кола.
При тому об’єкту упередженості ніхто не затикає рота. Його не арештовують, не цензурують, не репресують. Це і є те “нове”, що принесли із собою постмодерністські підходи до вічних запитань “бути чи не бути”. “Бути й не бути одночасно, вільно говорити й вільно не бути почутим”, — відповідає безнадійно архаїчному принцу данському теперішній ботофермер, якому доручили “м’яко” знищити публічну персону або бренд.
Формально тут не порушується принцип демократії та відкритості інформаційного поля, адже невидима токсична оболонка також є певним, дуже специфічним видом “відкритості”. Справедливість не порушена. Об’єкт упередженості, у принципі, може публічно захищати свою честь і гідність та обстоювати свою репутацію. Деякі “культурні дієвці” так і роблять: нападають на будівників токсичної оболонки, використовуючи дружні медійні платформи, мобілізуючи друзів, клієнтів і родичів, запускаючи свої інформаційні машини м’якого знищення.
В Україні стратегії “скасування”, “тихої” інформаційної ізоляції, неоголошеного блокування та “м’якого знищення” використовуються широко та без жодних роздумів про можливі суспільні наслідки. Їх застосовують мережеві спільноти, корпоративні групи, галузеві канали й просто люди з можливостями. Це лише здається, що в нас зберігається “плюралізм думок” і вільний метадискурс. Насправді все навпаки. У нас “плюралізм інформаційних ізоляцій”.
Як наслідок — війни всіх проти всіх. Ми живемо в ситуації такого собі інформаційного “ізоляційного бутерброда”, у ситуації нескінченних мікроскопічних битв “небажаного” з “небажаним”, “зради” зі “зрадою”, “збоченців” зі “збоченцями”. У ситуації, коли всі презентовані страви подаються на стіл як потенційно токсичні. І якщо хтось каже, що в нас “не чують правди”, то можу його заспокоїти. У нас тепер не лише якоїсь там “правди” не чути, у нас навіть жирнюча, підтримана численними ботами ІПСО тоне в тихій гризні тотального “м’якого знищення”.
Три скажені коняки готові знести останні позитивні смисли й репутаційні острівці там, де й до повномасштабного вторгнення позитивних смислів і незаплямованих репутацій було не густо. Три скажені коняки провіщають громадянський хаос. Якщо до війни це було небезпечно, то тепер — смертельно небезпечно.
Бо не встоїть той дім, що розколовся в собі.
