Власна здатність бути

Перед тим як годинникова стрілка дійшла до 00.00 і 2023 рік став минулим, Володимир Зеленський розповів народові, що ми за останній рік стали сильнішими, що нас тепер не перемогти і що теперішню ситуацію не порівняти з тими чорними днями, коли ворог вперто ліз до центру столиці. Ніхто насправді не знає, яка реакція на ці меседжі переважала за столами, де пересічні (також непересічні) українці проводжали другий рік війни за Ідентичність. Можемо лише припустити, що сонячний оптимізм не був там домінуючим настроєм.

А, між тим, більшість спостерігачів, як виглядає, не враховує того найоптимістичнішого, що відбулося минулого року. Не враховують того, що війна пройшла певну «точку неповернення». Вольове ядро нашого народу, нарешті, звільнилося від кількох фундаментальних ілюзій, які заважали нам воювати.

Першою з цих ілюзій було уявлення, що можна віддати війну в державне адміністрування. Доручити її умоглядним «начальникам», яким видніше, а ще державам-союзникам, що мають бездонні кишені, добру волю, потужні розвідки та будуть з нами «стільки, скільки буде потрібно». Саме ця ілюзія «ідеальної війни» живила уявлення про війну як про колективну долю, як про містерію «переможного зусилля», що зламає хребет недолугому ворогові.

Пропагандисти презентували «ідеальну війну» як блискавичну і переможну. Мовляв, за тиждень дійдемо до Токмака. За три тижні будемо у Мелітополі. А до кінця року – на набережній у Ялті. І народ вірив у таку лінійну перспективу. Й не лише той народ, що товчеться у «наливайках» і бачить світ зі своєї мишачої нірки. Книжники та ідеалісти, володарі народних переконань, також вірили. Для них війна виглядала як молодий дракон, що гордо злітає в небо і спалює смішних орківських «чмобіків». 

Але книжникам варто було б пам’ятати, що «ідеальних війн» було мало. Майже не було. 

Натомість поле світової історії заповнене іншими драконами – старими, повільними і смердючими. Вони повзають землею, випалюючи місто за містом, село за селом. В них мало вогню, але багато лайна. Дуже багато. Коли війна закінчується, неозорі купи – радше гори – залишеного ними посліду ще довго не кам’яніють. Але книжникам щось блокує пам’ять. Вони обходять послід минулих війн з заплющеними очима, бурмочучи щось про геніальних стратегів минувшини, славних предків та героїзм. А ще про колективну долю. Знову про колективну долю. 

А, тим часом, Мартин Гайдеґґер, що пережив та осмислив дві світові війни, заповів нам навіть перед обличчям пітьми не вестися на блуд колективності. «Ніякий народ і ніяка “колективна доля”, — писав він, — не спроможні звільнити індивіда від необхідності приймати самостійні рішення відносно усього того, що стосується його власної здатності бути».

Бути чи не бути – завжди вирішувати конкретній людині. І лише їй.

Й цієї старої істини не оминути. Адже війна, нагадаю, є, серед іншого, машиною смерті. Велетенською машиною, що безперервно, кожної миті виробляє могильну «недоговірну межевість». Машиною, що маніфестує себе перед людиною без посередництва колективу. Які б великі з’єднання і команди бійців не протистояли одна одній, смерть завжди окрема і конкретна. 

Її не можна розділити (розподілити) між членами колективу шляхом жеребкування, голосування, делегування. Й, відповідно, формалізувати як колективну долю. Смерть перекреслює не загальну, а окрему здатність бути. Крапка.

Другою ілюзією, яка заважала воювати, було переконання про тотальну залежність війни від грошей.

Досвідчені вуйки казали посполитим: кожну війну живлять гроші. Якби на війні не заробляли, запанував би вічний мир. Та й хіба лише вуйки на цьому наполягали? Високоосвічений доктор Фукуяма вирішив, що війни себе вичерпали. Що війна тепер не найшвидший спосіб заробітку. Розумні люди з цього підсміювалися, але сита частина світу певний час жила ілюзіями. Зрозуміло, що голодна чекала на нові війни.

Голодних на світі більше ніж ситих. Це очевидність, але про неї навмисно забувають.

Зазвичай, за мирних часів заробляють і добре живуть ті, хто має добру освіту та стартові можливості. Мешканцям ослячої лави і дітям невдах залишаються війни. Криваві поля битв урівнюють можливості. Збивають пиху з мажорів і випускників престижних університетів. Збагачують брутальних, жорстких і неосвічених. Дехто, навіть, вважає це справедливістю.

На нашу біду, ціла сусідня держава живе сподіваннями на таку справедливість. Багатомільйонний, зібраний «с бору по сосенке» народ, що мешкає за поребриком, бурмоче собі під ніс: «Боятся, значит уважают».

І цей народ дозволяє своїм правителям не рахувати спільні гроші, коли справа йде про війну. Цьому народу начхати, скільки трильйонів правителі спалять у горнилі війни і скільки, паралельно, витратять на свої гареми, лише б принижені і зґвалтовані сусіди сповнилися поваги до його брутальної примітивності, до його одномірних бажань та прагнень.

Тому війна за Ідентичність не впирається у фінансові розрахунки. Ворогу настільки принципово нас знищити, що він готовий заплатити за перемогу більше, ніж найбагатші демократії світу. Ставки у цій війні вищі за банківські. Як би кому не крутило в носі, але древня Сила у цій війні актуальніша за золото. Змієва таємниця війни не в грошах.

Поки це не зрозуміли на Заході, війна триватиме з перемінним успіхом. А західним елітам це зрозуміти важко.

Історики кажуть, що колись з онуків і правнуків розбійницьких отаманів склався фундамент європейської аристократії. На жаль, моє покоління навряд чи зможе пересвідчитися, наскільки це актуально для теперішніх атлантичних еліт. Проте, щось підказує мені: вони повертатимуться до базового розуміння ще довгі десятиліття. І, на жаль, лише завдяки власним нещастям.

Тим часом війна, пройшовши точку неповернення, замикається на свої самобутні смисли. Перетворюється на «річ у собі», кінцева суть якої зрозуміла лише тим, хто відчуває себе воїнами. Хто відчуває власну здатність бути за межами «колективної долі», за межами магічного кола племінних дозволів та кастових переконань. Все більше і більше тих, кому війна показала світанковий бік реальності. 

Вони вже знають, що вселенський дракон відклав яйця, з котрих невдовзі вилупляться нові дракони. Запущено процеси, які вже не зупинити домовленостями та діленням шкури. Й всі ті, хто сьогодні креслить дорожні карти та червоні лінії, не відають, які глибинні пласти історії зрушені в невідоме.

Запізнюхи все ще воюють з крикливими привидами Модерну. Все ще бачать велетнів там, де тільки залишки старих декорацій хитаються під ударами свіжого вітру.

Війна зриває німби та робить невідворотнім бадьоре майбутнє. У фіналі, як і тисячі років тому, залишаються жити лише пробуджені персонажі. Лише ті, хто спромігся відкрити очі і побачити, як нічне світло відокремлюється від денної тиші. Комусь хотілося б назвати їх «покликаними» або ж «обраними», або ж «справжніми». Але, насправді, вони лише пробуджені.

Свідомі власної здатності бути.