By 
Цьогоріч могло б виповнитися 95 років кінорежисеру-шістдесятнику Михайлу Наумовичу Каліку.Він народився 27 (за іншими джерелами – 29) січня 1927 року в Архангельську, куди в роки НЕПу вислали його родину. Потім сім’ї дозволили переїхати до Москви, де й минуло дитинство майбутнього режисера.
У 1960-х його фільми завжди ставали подіями, а після звістки про виїзд Каліка до Ізраїлю в 1971 році ці стрічки “зникли” з прокату. До глядачів вони повернулися лише в роки “перебудови”– уже разом із правдивими історіями про те, яке випробування довелося пройти режисеру в 1960-ті в боротьбі з численними втручаннями цензури, щоб його картини таки потрапили на екран.
Стрічки Каліка радянського періоду здебільшого зняті на кіностудії “Молдова-фільм” у Кишиневі, де режисер почав свою кінематографічну кар’єру після закінчення ВДІКу в Москві. А цьому передували арешт, вирок і табори в Сибіру. В 1951-му молодого й талановитого студента-третьокурсника ВДІКу засудили до десяти років таборів за “єврейський буржуазний націоналізм” і участь у вигаданій органами “терористичній організації”. На щастя, Михайло відбув три роки ув’язнення замість десяти, частину терміну – у сумнозвісному таборі “Озерлаг” на станції Тайшет.Після смерті Сталіна в 1954-му його звільнили та реабілітували. Каліку дозволили повернутися до Москви й навіть відновити навчання в престижному, на той час “ідеологічному” столичному виші. Щоправда, за його спогадами, деякі викладачі усе-таки були проти.
Здається, ніби режисера-шістдесятника мало що пов’язує з Україною, але це лише на перший погляд. Його матір походила з багатої київської єврейської родини й, попри наявні в Російській імперії обмеження за національною ознакою, здобула хорошу освіту. Її мати, бабуся Михайла Наумовича, вважалася впливовою й шанованою в Києві людиною. Про це збереглися родинні перекази, пов’язані з не надто веселими сторінками історії. На початку минулого століття в багатьох містах імперії відбулися сумнозвісні “чорносотенні погроми”, інспіровані проросійськими націоналістичними організаціями. Місцеве начальство зазвичай не докладало зусиль, аби захистити від насильства єврейське населення. Проте вищі поліційні чини завжди заздалегідь попереджали бабусю Каліка про ймовірність погромів. Вона миттєво реагувала: терміново винаймала один із великих готелів міста, куди перевозила свою сім’ю та інші єврейські родини – друзів і знайомих. За наказом “згори” готель охороняв кінний конвой, а коли бабуся виходила на балкон готелю, поліціянти з повагою віддавали їй честь.
Батько Михайла Наумовича теж був киянином, але походив із небагатої родини ремісника, який виготовляв вироби зі шкіри: жіночі сумочки, паски тощо. Він працював актором, і родина мами доволі довго не схвалювала ідею такого шлюбу. Проте коли він повернувся із Першої світової війни із пораненням, сім’я все-таки змушена була погодитися.
Попри такий, здавалося б, не надто сприятливий початок стосунків із київською родиною мами, їхній зв’язок не перервався й у наступні роки. Тітка Михайла Наумовича, мамина сестра, часто приїжджала в гості з Києва разом зі своїм чоловіком, який у 1920-ті обіймав високу посаду в командуванні Червоної армії. У 1937 році його заарештували й розстріляли, а тітка після отримання звістки про загибель коханого чоловіка наклала на себе руки. Про ці та інші події із життя родини, режисер відверто розповідає в автобіографічній картині “І повертається вітер…”, знятій у 1991 році.
Часом заледве помітні “київські сліди” несподівано бачимо й в інших фільмах Каліка. Наприклад, у першій самостійній режисерській роботі “Колискова” (1959), теж знятій на “Молдова-фільмі”, головний герой, пілот цивільної авіації, літає за маршрутом Кишинів – Київ – Москва. Художнім керівником стрічки був кінорежисер Сергій Юткевич, майстер Каліка із ВДІКу, дитинство якого теж пов’язане з Києвом.
У стрічці “До побачення, хлопчики”(1964), яка справедливо вважається однією зі знакових картин доби хрущовської “відлиги”, події відбуваються в Євпаторії, у Криму. В одній із новел фільму Каліка “Любити” (1968) зіграла українська актриса Антоніна Лефтій, яка вважається одним з облич українського поетичного кіно. А в роки еміграції в Ізраїлі Михайло Наумович товаришував із письменником Віктором Некрасовим, уродженцем Києва. Відомо також, що в останні роки свого життя Михайло Калік дуже хотів відвідати Київ, але не склалося. Цьогоріч також виповнюється п’ять років із дня його смерті.
Нині маємо ще одну важливу дату в біографії Михайла Каліка – в 1962-му, шістдесят років тому, з’явилася його легендарна стрічка “Людина йде за сонцем”. Режисер згадував: “Цей фільм для мене етапний, надзвичайно важливий. Мені здається,я в цій картині знайшов свою мову, яку надалі намагався вдосконалювати – поетичну мову кіно”.
“Людина йде за сонцем”– це розповідь про хлопчика, який дізнався від друга про те, що “якщо піти за сонцем в одному напрямку, то можеш обійти всю Землю й повернутися в те саме місце”. Хлопчик вирішує це перевірити й вирушає в подорож містом. Він потрапляє у веселі й сумні ситуації, зустрічає на своєму шляху різних людей, добрих та не дуже, і так дізнається багато нового, відкриває для себе світ.
Цей фільм нібито дуже простий за сюжетом, але водночас він є тонкою й ліричною історією. Нині стрічка сприймається як надзвичайно вдале втілення настроїв та атмосфери 1960-х. “Людина йде за сонцем”– це сміливий авангардний експеримент режисера, оператора і всіх інших учасників кінематографічного процесу. Ще один важливий складник успіху фільму – вільна й сучасна за формою музика молодого композитора Мікаела Тарівердієва, у якій, зокрема, звучать і джазові мотиви.
Насправді в стрічці чимало прихованих загадок, дехто з кінокритиків навіть означив її як “структуралістську”. З цим, звичайно, можна сперечатися, але якщо переглянути фільм уважніше, безумовно впаде в око те, що у кожному епізоді є один і той самий елемент – символ круга, тобто сонця.На початку картини хлопчик котить поперед себе обруч із діжки, далі знак кола можна побачити в природі, елементах архітектури тощо. У фільмі є й інші приховані загадки, тож він заслуговує окремих досліджень.Якось Калік зазначив, що для нього визначальною була внутрішня тема, її розвиток, а сюжет спрацьовував чимось на кшталт шампура, на який уже “нанизувалися” образи й думки.
Проте найголовніше в картині – це відчуття й дихання свободи, це твір вільної людини, яка може творити, цілком використовуючи вигадку, уяву і фантазію. Усе це зовсім не узгоджується з офіційно декларованим тоді методом соціалістичного реалізму чи партійності.
У фільмі є такий епізод: у своїх мандрах містом хлопчик зустрічає міліціонера. Той вирішує доставити хлопця додому, у такий спосіб зіпсувавши йому подорож. Ставлення міліціонера до “порушника” цілком приязне, але він ніби жартома дорікає хлопчикові, формулюючи головну доктрину прийнятної суспільної поведінки радянської людини: “Якщо всі за сонцем підуть, то що ж тоді буде з порядком? […] Сьогодні ти за сонцем пішов, завтра почнеш спекулювати квитками в кіно, а потім взагалі в шматок бандита обернешся чи, не дай Боже, стилягою станеш! Чи не так?”
Проте ствердної відповіді хлопчика ми не чуємо. Як тільки трапилася нагода, він продовжив йти до своєї мети. Якось в інтерв’ю, згадуючи своє життя і стрічки, Михайло Калік сказав, що головним для нього завжди було залишатися самим собою, навіть коли важко й обставини складаються вкрай несприятливо. Тобто головне –наперекір усьому й далі йти за сонцем.
