“М’які капітулянти”

“М’які капітулянти”

Хвиля хаосу ще невисока, трохи вища за облавок хуситського човна. Але її вже бачать. Уже прогнозують її швидкість. Уже намагаються вирахувати час, коли почнеться ідеальний шторм.

Міністр оборони Великої Британії Грант Шаппс прогнозує, що 2024-й буде “точкою перелому” й що “ера дивідендів від миру закінчилася”. Тобто це рік початку нової світової війни, третьої, четвертої чи п’ятої, як кому до вподоби. І це не маніфест самодіяльного конспіролога й не пророцтво “мольфара”. Це публічна заява топчиновника, відповідального за безпеку однієї з провідних країн світу. Заява, оперта на дані численних розвідок і зведену експертну аналітику. Штормове майбутнє вже йде коридором, уже стукає у двері.

Кожна спільнота готується до ідеального шторму по-своєму. Спектр можливих реакцій широкий. Найпоширеніші дві — намагання пережити шторм на своєму “острові” та спротив ворогові в межах правил і протоколів мирного часу. У США на початку вирішального 2024-го ці варіанти мають обличчя Трампа й Байдена. У Європі більшість істеблішменту останніми місяцями схиляється до другої позиції, але “народні маси” тяжіють до першої.

Тут криється парадокс, який суперечить старим українським патернам “народоцентризму”. У нас і досі вважають, що умоглядні “прості люди”, якщо їх зібрати на умоглядній площі, здатні колективно продукувати далекоглядну “мудрість” або ж принаймні свідому “позицію”. Насправді ж “прості люди”, себто обивателі, завжди мислили, мислять і мислитимуть у майбутньому лише горизонтом своїх “мишачих нірок”, реальних і мережевих.

Саме тому польські та румунські фермери без жодних докорів колективної совісті блокують кордони України, що стікає кров’ю в найстрашнішій за вісім десятиліть європейській війні. Блокують, розв’язуючи свої галузеві проблеми, смішні й дріб’язкові, якщо порівняти з тим ідеальним штормом, що у 2024-му нависає над усім світом, зокрема й над Європою. Але що їм до того, що “нависає”, якщо можна тут і зараз вибити з урядів трішки пільг і субвенцій для “нірок”. І най весь той грьобаний світ зачекає.

Значна частина людей із “глибинних народів” атлантичної спільноти й ті політики-популісти, що традиційно спираються на голоси виборців із “нірок”, тяжіють до “м’якого капітулянтства”. До свідомого відсторонення від самого факту війни. І, відповідно, до відмови визнавати себе хоч якось причетним до того, що відбувається в Україні.

І це тяжіння не від колективної боязкості або черствої байдужості. Просто демократії так влаштовані. У них поточна політика спирається не на імперативні міфи про “колективну долю” і не на фантомні болі великих спільнот, а на прагматичний горизонт базових потреб (свобод, прав, ресурсів) індивіда, домогосподарства, бізнесу, малої громади.

Щоб бодай зрушити цю чітку та вкорінену ієрархію пріоритетів, необхідно або розширити горизонт колективного бачення (що дуже-дуже складно), або ж сильно налякати мешканців “мишачих нірок” (що набагато простіше).

Проте наслідки колективного переляку важко передбачити, а ще важче ними керувати. Тут, наприклад, можна згадати обивателів Грузії, що отримали колективну травму від російської агресії в серпні 2008 року. Суспільний страх ситуаційно домінує там над прагненням помсти й вимогами національної гордості.

Означену вище позицію “м’якого капітулянтства” в Грузії відверто захищає політична сила, що вже двічі перемогла на демократичних виборах. А тепер ще з’явилася партія прямого капітулянтства — відверто проросійський Консервативний рух. І він набиратиме ваги, бо багато прагматичних обивателів Сакартвело готові повірити в містичну зустріч Сталіна з Мотроною Московською, як і в будь-що інше, лише б не повернулися ті жахливі дні, коли російські танки йшли на Тбілісі.

Є підозра, що “м’яке капітулянтство”, хай як воно себе називає та позиціює, є лише перехідною модальністю до капітулянтства прямого. Страх перед ідеальним штормом насувається на глобальний обивательський світ. На світ тих, кому є що втрачати. І частина мешканців цього світу — сподіваємося, що не вирішальна — готова обміняти принципи на відносну безпеку. І навіть ще дешевше — на ілюзію безпеки.

Адепти “м’якого капітулянтства” не лише десь там. Вони навколо нас. На публіці вони мовчать або висловлюються дуже обережно. Мають свої уявлення про війну, радо підхоплюють альтернативні версії реальності. Вірять, що Джонсон у квітні 2022 року заборонив Зеленському підписувати мир із Путіним, що “все можна було ще тоді порішати”. Вони (разом із Москвою) готові звинуватити Атлантичний блок у тому, що “росіян спровокували”, що “НАТО дарма полізло на схід”. На Заході України вони переконують одне одного, що “москалям Галичина не потрібна”, що “то не наша війна, то війна східняків”, а ще розповідають про зраду союзників, військову безвихідь, ну і, звісно, про плани таємних сил знищити всіх українців. У їхніх розмовах про геополітику й майбутнє Росія і далі є не раковою пухлиною, а спорідненим організмом. А ще вони дуже сподіваються на те, що Трамп повернеться до Овального кабінету і “припинить це божевілля”.

І тих, хто так думає, немало. Особливо в тих тихих і теплих суспільних нішах, куди нечасто заглядають журналісти й блогери. Радше зовсім не заглядають.

Водночас деякі із цих “м’яких капітулянтів” щиро вважають себе патріотами й традиціоналістами. Вони позиціюють себе як “праві”, наголошують на тому, що треба “повернути війська на Київ”, щоб “знищити внутрішнього ворога”. Вони готові втілити всі мрії кремлівського чорта, бо відчувають у ньому щось рідне. Адже Путін, кажуть праві “м’які капітулянти”, також патріот і традиціоналіст, лише російський. Путін, кажуть вони, проти лібералів і ЛГБТ, він “державник” і “віруюча людина”. А інше на людях вони не кажуть. Та й немає потреби.

На жаль, страх перед ідеальним штормом щодня робить “м’яких капітулянтів” дедалі голоснішими. До “мишачого прагматизму” нині прихильні й тіньові речники “глибинного народу”: балакучі таксисти, пророки з нічних забігайлівок і глибокодумні мудреці з м’ясних та овочевих павільйонів. Зрозуміло: усі стомилися від війни. І мешканці теплих “мишачих нірок” також. А ще вони бояться, що їх із нірок витягнуть. Вони хочуть від “начальників” простих і швидких рішень. Ловлять натяки й недомовки там, де обіцяють ці прості й швидкі рішення. Ненавидять тих, хто каже, що попереду довгі роки боротьби, що перемога неможлива без реформ і технологічної революції.

“Які ще реформи? Яка ще технологічна революція? — бурмоче обиватель перед другою річницею повномасштабного вторгнення. — Нас усі зрадили, ми всі загинемо…”

Переконувати їх у чомусь протилежному є справою невдячною і не дуже конструктивною. Адже обивателі, серед іншого, ідуть за подіями, а події, відчуваю, не забаряться. Проте варто насторожитися. Бо нагадаю ще раз: є підозра, що “м’яке капітулянтство” відкриває браму капітулянтству прямому.

Пов'язані статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Час нагадати Колективний засланець