By Упродовж усього періоду української незалежності патріоти своїх міст і шанувальники урбаністичної культури живуть у шоці. На їхніх очах увесь цей час руйнуються звичні міські комплекси – зникають “зелені зони”, дитячі чи спортивні майданчики, а звільнені території забудовуються недоречними спорудами; осипаються або й навмисно оббиваються старовинні декоративні елементи фасадів, що мають мистецьку вартість; у стінах кам’яниць, які належать до захищених архітектурних заповідників, пробиваються нові двері і вікна, надбудовуються поверхи. У багатьох людей це пробуджує обурення, протести, громадську активність, але, як кажуть, “факти річ вперта”, – Львів чи Одеса, Київ чи Чернівці вже ніколи не будуть виглядати, як колись, не будуть такими, якими ми їх любили і якими пишались.
Наше розуміння сенсу життя формується внаслідок певних індивідуальних відкриттів, які є не результатом висловленого обурення чи протестної громадянської позиції, скерованими на перешкоджання процесу руйнації, а ефектом від спроб подолати власне нерозуміння, чому так діється. Коли ми чогось не розуміємо, але намагаємося збагнути, а не тільки засудити чи зупинити, тоді до нас приходять наші персональні “еврики”.
Коли мої песимістично налаштовані знайомі бідкаються над кожною пошкодженою чи зруйнованою архітектурною перлиною, я їм щиро співчуваю, але не заспокоюю. Коли мої оптимістично налаштовані знайомі втішають себе тим, що більшість будинків усе ж вдасться зберегти і відновити, а місто ще засяє колишньою славою, я їм не суперечу з поблажливою покірністю. Я просто розумію, що й одні, й інші не усвідомлюють основного. І не тому, що вони є менш кмітливими чи гірше освіченими від мене, – зовсім ні. Часто навіть навпаки.
Проблема в тім, що їхнє мислення, яке породжує обурення чи протест, не виходить за рамки світу їхніх же знань, їхніх захоплень, їхнього фаху. А цього замало для розуміння процесів, які відбуваються зараз, але є спрямованими у майбутнє. Тут потрібно мислити глобально і синтетично.
Мало хто з цих небайдужих, порядних і освічених людей цікавиться такими актуальними для найближчого майбутнього темами, як-от перспективи розвитку штучного інтелекту, небезпека від кліматичних змін, загрози від забруднення планети, ризики від масового впровадження модифікованого в лабораторіях харчування, а також – імовірні несподіванки під час формування нового світового порядку, який є помітним уже зараз, але очевидним стане із остаточним крахом капіталістичної системи.
Людям здебільшого справді важко вловити зв’язок між усім цим і збереженням урбаністичної цілісності улюблених міст чи з порятунком архітектурної спадщини. А зв’язок тут прямий: глобальні світові зміни призвели до того, що місто у розумінні “polis”, “grad” чи “burg” майже припинило своє існування. Старі загадкові будівлі у вузеньких романтичних вуличках, звичайно ж, ще стоять, але це тільки зовнішній “макет”, позбавлений внутрішньої суті.
Уже й тепер місто – це агломерація, що займає площу в десятки квадратних кілометрів, це будівлі в десятки поверхів, це величезні “накопичувачі” людської біомаси, розділеної на відокремлені гігантські райони за принципом новітнього ґетто. А буде ще гірше, це ж тільки початок: площі міст будуть вимірюватися в сотнях квадратних кілометрів, а будівлі – у сотнях поверхів. Мешканці ж різних районів одного суперміста ніколи не буватимуть у дільницях на його протилежному кінці. Буде надто далеко, надто дорого, надто складно та й без сенсу. Якщо зауважити, з якою швидкістю порожніють містечка і села, – вимирають чи мігрують до міст – то суперагломерації в десятки мільйонів мешканців не здаватимуться надто далекою перспективою. І за таких умов зовсім іншого значення, ніж зараз, набирає те, хто буде господарем у такому місті.
Варто додати, що ці процеси відбуваються в контексті якісної зміни еліт, а відтак і суспільств, що спостерігається впродовж останніх десятиліть. Відмінність між старим типом еліт і новим є принциповою: якщо раніше цінували честь, то тепер гроші; колись авторитет – тепер зв’язки; колись добре ім’я – тепер слухняні медіа; колись повагу співгромадян – тепер надійну охорону etc. Колись “батьки міста” були його першими громадянами, тепер – головними акціонерами. Перші громадяни очікували від решти общини, щоб та дбала про лад і чистоту. Акціонери очікують від мешканців і гостей міста прибутків – щоб купували, їли, пили і смітили. Бо для акціонерів сміття – це теж гроші.
Отже, за таких нових господарів міста, як і за таких та стількох нових мешканців, колишнє, знане нам місто втрачає своє призначення, свою ідентичність. Колись у місто йшли, щоб розвиватись, а в село втікали, щоб вижити. Тепер вижити можна тільки в місті – вижити, а не дбати про архітектуру й культуру. Колись, виходячи “на місто”, люди намагались показати себе з якнайкращого боку, а тепер, так виглядає, що кращих сторін у них вже й не залишилося. Колись місто виховувало і вчило, а тепер його фасади і архітектура, затишні вулички і вичовгана за століття бруківка нікого нічого доброго і корисного не вчать. Жити вчать тепер нові еліти.
Зрозуміло, що майбутні господарі наших (і не тільки) міст вийдуть з середовищ теперішніх господарів, а не з кіл любителів урбаністичного мистецтва. Нинішні і завтрашні господарі не захоплюються старовинними кам’яницями і ландшафтними парками чи скверами – вони їх захоплюють. Бо господарем є не їхній шанувальник, а їхній власник. Тож зараз у містах відбувається боротьба за захоплення якнайбільших площ задля майбутнього. Це жорстока боротьба, у якій люди втрачають власність, гідність, здоров’я і життя. Хто ж за таких обставин буде поважно перейматися сецесійними брамами і маскаронами чи архітектурними елементами модерну?
Ми ж всі розуміємо, звідки взялися нинішні власники, господарі, еліти. Це люди, м’яко кажучи, далекі від культури. Їм для задоволення власних культурних потреб чи забаганок їхньої клієнтури вистачить і гіпсових левиків над входом, мармурових ваз у вестибюлі чи роздрукованих на кольоровому принтері репродукцій відомих картин у номерах та в офісах.
Тож, коли це місто загубиться під пінополіуретановим утепленням стін, під вервицями мережевих кабелів, під асфальтом і неоновими вивісками, то ніхто за ним особливо й плакати не буде. Хіба мої оптимістично та песимістично налаштовані знайомі – щирі захисники “міста з минулого”. Бо, перефразовуючи великого Ніцше, місто померло, а те, що тепер зветься народом, не заслуговує на міста.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
