By У 1972 році англійський держслужбовець Десмонд Кілінг вперше використав термін “публічне управління”, розуміючи під ним пошук найкращого способу використання ресурсів задля досягнення пріоритетних цілей державної політики”[1]. Згодом саме це поняття витіснило термін “публічне адміністрування”.
Появу нової форми управління у публічній сфері спричинила потреба модернізації організаційних структур і процедур, які вони використовують для покращення своєї роботи. Загалом, публічне управління можна окреслити як діяльність, що забезпечує ефективне функціонування цілої системи органів державної влади і місцевого самоврядування та передбачає широке залучення зацікавлених сторін до розробки та реалізації державної політики.
Системи публічного управління держав дуже різні, й відповідно, впливають на якість життя громадян. Основні характерні елементи системи публічного управління: державний устрій, політичний режим і політична культура, функціонування політичних інститутів, виборчі системи (мажоритарна, пропорційна, змішана), відносини між політиками і державними службовцями, між органами державної влади та інституціями громадянського суспільства[2].
Визначаючи місце парламенту в здійсненні публічного управління слід керуватись тим, що сама суть демократичного урядування передбачає, що його джерелом може бути політична воля народу, виявлена винятково у демократичний спосіб. Найповніше цю волю відображає загальнонаціональний представницький орган: саме парламент уповноважений виступати усюди від імені народу. Так представництво в законодавчих установах є трибуною, де регіональні, етнічні та партійні меншини можуть висловлювати свої думки та побоювання. Це сприяє тому, що ці групи вбачають у існуючому режимі законну владу. І нарешті, законодавчі установи примушують правлячу еліту бути підзвітною населенню[3].
Практика сталих демократій дає змогу виокремити ключові функції парламентів, необхідні для стабільного урядування. Передусім йдеться про найважливішу функцію – легітимацію уряду, тобто надання права на здійснення державного управління від імені народу. Установча функція парламенту ж полягає у побудові системи органів державної влади, що реалізується через прийняття Конституції, а також передбачає наявність широких повноважень, пов’язаних із призначенням, обранням, наданням згоди на призначення або звільнення посадових осіб, а також формування інших органів державної влади.
Ще одна функція парламенту – супровід публічного управління, передусім шляхом розвитку законодавчої бази та бюджетування. Оскільки публічне управління здійснюється у правовій формі, то й правозастосування і тим більше підзаконне правовстановлення в демократичній державі мають опиратися на відповідну законодавчу базу. В умовах динамічного суспільного розвитку будь-який уряд суттєво залежить від того, якою мірою він може впливати на зміну цієї бази. Також важливим є узгодження із парламентом пріоритетів витрачання публічних коштів.
Резервування за парламентом повноважень стабілізації щодо публічного управління за надзвичайних обставин – функція не менш значуща. Та нею наділені лише парламенти лише тих держав, де уряди формуються у позапарламентський спосіб. Практика зарубіжних демократій засвідчує значну роль національних парламентів у забезпеченні стабільності публічного управління в умовах як парламентаризму, так і президенціалізму. В Україні, незважаючи на законодавчу презумпцію та поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову, важливість парламенту проявляється лише коли у його діяльності забезпечується ефективна взаємодія з іншими гілками влади.
Тож, в сучасних умовах актуальності набуває проблема організації та розгортання соціального партнерства з усім спектром взаємодій між парламентом та органами державної влади і місцевого самоврядування як соціальними суб’єктами. Розмірковуючи про соціальну ефективність публічного управління потрібно усвідомити, що нині надважливе не посилення управляючого впливу держави, а готовність усіх суб’єктів управління до участі у реальному соціальному партнерстві та взаємодії з метою досягнення соціального консенсусу у форматі “держава – парламент – орган державної влади – орган місцевого самоврядування – державні службовці – громадяни”[4].
Сьогодні пріоритетним напрямом удосконалення інституту парламенту в Україні є конкретизація нормативно-правових актів, що регламентують його взаємодію з іншими органами державної влади, забезпечення їхньої узгодженості, усунення прогалин у законодавстві. Водночас головні завдання, що ставляться перед державотворцями сьогодні, необхідно зводити до пошуку оптимальної моделі соціальної ефективності взаємодії парламенту з суб’єктами публічного управління, тобто формулювання чітких “правил гри” та контролювання їх дотримання усіма учасниками соціальної взаємодії.
[1] Keeling D. Management in Government. – London: Allen & Unwin. – 1972. – p.15
[2] Татаренко В.Б. Система публічного адміністрування в Україні: становлення та розвиток / Режим доступу: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/ Npchdu_2012_181_169_11.pdf
[3] Мельниченко В. Дієвість парламенту як необхідна передумова стабільності державного управління в умовах політичної демократії / Режим доступу: http://visnyk.academy.gov.ua/wp-content/uploads/2013/11/2011-2-27.pdf
[4] Взаємодія Верховної Ради України із суб’єктами державного управління: історія та сучасний стан : наук. розробка / В.А. Гошовська, Н.Б. Ларіна, Л.А. Пашко та ін. ; – К. : НАДУ, 2013. – 48 с.
