Наш Віктюк і наша провінційність

17 листопада у Москві на 85 році життя помер Роман Віктюк. Відомий режисер, митець непересічного таланту, вчитель багатьох відомих артистів, яскрава особистість на сцені і в житті, вишуканий естет, гоноровий львів’янин. Преса і соціальні мережі говорять про велику втрату. Варто лише додати, що Україна втратила Віктюка задовго до того, причому двічі. Вперше, коли наприкінці 60-х років його з’їли зі Львова твердоголові провінційні комуністи, а вдруге, коли вже за незалежності твердоголові провінційні антикомуністи не дали йому можливості повноцінно повернутися на батьківщину.

Коли я вперше у січні 1992 року з ним зустрівся в театрі Моссовєта перед репетицією «Лоліти» і представився, що «я з України», він незлобно, але критично відповів – «По тобі за кілометр видно, що ти з України». Це не було приємне зауваження, але й не образливе – скоріше повчальне. Після того ми зустрічалися багато разів і я весь час намагався виглядати і поводитись так, щоб по мені «за кілометр» не можна було сказати, звідки я.

Особистість Віктюка була на стільки яскравою, що він справляв на людей сильне враження – позитивне чи негативне – відразу ж, з першої зустрічі. Саме таких особистостей тоді бракувало новоствореній державі, свіжо розгубленому суспільству. Тому ми – редакція газети Post-Поступ, яка представляла погляди й інтереси значно ширшого середовища людей, що хотіли справжніх змін – вирішили повернути Львову Віктюка і взялися за це з наївним ентузіазмом.

Віктюк був лише одним з тих, кого зі Львова виштовхнула похмура комуністична провінційність, але він чи не єдиний був «нашим». Він був з тих дорадянських львівських українців. Він навчив своїх московських акторів називати «самокат» гуляйногою і наполягав, що в українському перекладі назва його найпопулярнішої вистави має звучати як «Покоївки», а не «Служниці». Він відзивався до тих самих нерадянських культурних кодів, до яких апелювали і ми. В помешканні на площі Галицькій, де Віктюк зупинявся у своєї родини, ми бачили «наших» людей, а великодній стіл був заставлений такими ж стравами як і столи у наших рідних домівках. Віктюк був наш, але не такий, як більшість з нас. Епатажний, розкомплексований, емансипований, яскравий, емоційно-вибуховий – пряма протилежність до сірої української провінційщини. Коли у травні того ж 1992 року ми влаштували з ним щось типу творчої зустрічі, він був уже популярною і відомою людиною – і не тільки в Москві. В Америці, східній і західній Європі, в Ізраїлі його шанували і цінували не менше, ніж в Росії, та пропонували різноманітні варіанти співпраці. Так згодом виникла філія Театру Віктюка в Ізраїлі та школа танцю в Італії, а його спектаклі йшли на численних сценах світу.

Але на тій зустрічі він з гіркотою зауважив: «Лише коли буваю у Львові чи в Києві, відчуваю себе нікому не потрібним. У Львові ж була еліта, була культура… І найгіршим є те, що «Полуботок» чи «Мотря» – це не є національне мистецтво, це – антинаціональне мистецтво. Це – страшна ілюзія, жахливий обман. Це ніяке не відродження..».

Роман Віктюк чудово бачив, що незалежницькі процеси в Україні є аж надто поверховими, що в кабінетах сидять або ті ж твердоголові старі, або ж некомпетентні і безпорадні нові. Коли ми в молодечому захваті намагались говорити про райдужні перспективи, Роман Григорович не вдавався в дискусії, а переривав нас однією зі своїх знакових фраз, типу: Володя (чи Сашко), що ти бачиш за вікном? Ми вже знали відповідь, бо не раз чули про його життєву ситуацію, пов’язану з цією фразою. Відповідь звучала: «А за вікном совєцька власть».

Віктюк мав добру інтуїцію, він відчував, що нова влада в Україні не даватиме йому працювати вільно, як він хотів би. Публічне підтвердження цьому прийшло у 2003 році, коли львівські більшовики у вишиванках заборонили його виставу «Давай займемося коханням».

І ніякі аншлаги на його виставах, ніякі звання «народного» чи премії від українських організацій, членство в журі конкурсів та участь в телешоу не могли приховати того факту, що Україна не робила достатньо зусиль, аби повернути собі Віктюка. А могли ж би віддати йому безумовно один із «здихаючих» театрів, щоб на театральній мапі світу з’явилося ще одне місто режисера-Віктюка. А чому така ж школа танцю, як в Італії, не мала б з’явитися десь у Львові чи Києві? Чому він не мав би отримати своєї кафедри у театральному інституті? Віктюк міг би принести велику користь Україні, якби виховав тут свою школу режисерів і акторів, а головне – нового глядача. Та що вже тепер говорити…

Ця наша войовнича провінційщина нам відома ще з часів Івана Франка, якому місцеві штатні патріоти теж не дали зробити кар’єри у Львові. Франко навіть свого гробівця спочатку не мав. Добре, що Віктюк ще за життя подбав про родинний склеп на Личакові. Це він теж зробив далекоглядно, бо його прах у львівській землі стане останнім і вже незаперечним доказом, що Віктюк – наш.