By 
Гетьманські спецслужби проти більшовицького підпілля.
Цьогоріч 14 грудня виповнюється сто років, відколи гетьман Павло Скоропадський зрікся влади. Короткий період Гетьманату був сповнений терактами, саботажем та замахами.
29 квітня 1918 р. в Києві стався державний переворот. Владу Центральної Ради було повалено, а УНР змінила новопроголошена Українська Держава у формі Гетьманату П. Скоропадського. Українські соціалісти з перших же днів перевороту перейшли у жорстку опозицію до нового режиму й розпочали підпільно готувати повалення влади гетьмана. Більшовицька Росія (соціалістична РСФРР), яка лише нещодавно здійснила агресію проти соціалістичної УНР та втекла з України під тиском 450-тисячного німецько-австро-угорського війська, що допомагало ЦР побороти більшовицьких окупантів, також готувалася до реваншу. Керівництво Росії, уклавши вимушене перемир’я з Україною, змовилось із учорашніми ворогами (українськими соціалістами) й спрямувало на територію Гетьманату цілу армію саботажників і терористів. Почалася нова, підпільна війна для повалення влади гетьмана, а згодом й знищення української державності.
Гетьманські спецслужби (Особливий (осібний) відділ Штабу гетьмана та Департамент Державної варти Міністерства внутрішніх справ) розпочали боротьбу із більшовизмом, вітчизняним соціалістичним підпіллям, російськими есерами й “білими” агресивними організаціями.
Осібний відділ протистояв більшовицьким агентами, що займались на території Української Держави антиурядовою агітацією, українським соціалістичним діячам, які очолювали антигетьманський рух, та єврейським агітаторам, що сіяли розбрат серед населення. Для налагодження роботи відділу його керівник Д. Бусло 25 липня 1918 р. подав очільникові Штабу гетьмана Б. Стеллецькому рапорт, де наголошував, що у столицю проникло багато “агентів Радянського уряду”, які організовують протигетьманську та антинімецьку агітацію й співпрацюють із місцевими підпільними більшовицькими осередками та радянською мирною делегацією[1].
Д. Бусло також застеріг, що потенційно небезпечними є як діячі українських соціалістичних партій, так і політичні емігранти – російські монархісти, а також урядові авантюрники та злочинці. Для захисту він пропонував перенести мирні переговори з більшовицькою делегацією у невеличке прикордонне містечко, або поселити російських представників у готелі в Києві, встановити за ними цілодобовий нагляд; посилити охорону кордонів і встановити спеціальні пропускні пункти на межі з Росією; у всіх поїздах, що прямують із Росії, здійснювати перевірку документів, а в разі виникнення підозри – багажу і речей; у потягах російсько-українського сполучення призначити таємних агентів Державної варти; посилити кадровий потенціал контррозвідки та органів правопорядку завдяки залученню до роботи колишніх царських жандармів та поліцейських; запровадити обов’язкову прописку на мешкання протягом 24 годин, за порушення якої притягати до високої грошової відповідальності; адресний стіл передати до відання столичного отамана і встановити нагляд за його урядовцями; підпорядкувати двірників і швейцарів Державній варті; посилити режимність на телефонних вузлах, що обслуговували правоохоронні органи.
Перенести переговори з делегацією РСФРР із Києва в інше місто не вдалося. Очільник Штабу гетьмана Б. Стеллецький згадував, що “уся ця Радянська делегація була одна лише комедія, але більшовики нею користувалися заради агітаційних та інформаційних цілей… Були хвилини, коли остаточно приймалися рішення перервати усі зносини з цією делегацією й запропонувати їй виїхати, але у ту рішучу хвилину дипломатичного розриву виступала гладка фігура Мумма [німецького посла – П.Г.-Н.], і він наполегливо рекомендував не робити цього ризикованого кроку, який може призвести до відкриття військових дій між Україною та Радянською Росією, до яких Україна не була підготовлена, а німецькі війська на Україні знаходяться зовсім не для того, аби вести війну з Росією через самостійність України. Мумм нагадував, що в Москві знаходиться німецький посол, відповідно Німеччина вважає Радянську Росію в числі своїх друзів, а не ворогів”.
Водночас уже 30 липня Рада міністрів ухвалила Статут “Про облік населення в містах і міських оселях Української Держави”. Через місяць, 30 серпня, гетьман затвердив Статут “Про кордонні пункти і їх штати”, а 18 жовтня 1918 р. міністр внутрішніх справ І. Кістяковський наказав урядовцям Державної варти контролювати цілодобове чергування двірників біля воріт більшовицького представництва.
До того ж Осібний відділ стежив за діяльністю більшовицьких агентів щодо, наприклад, таємної Всеукраїнської конференції більшовиків та підпільної партійної наради Ю. П’ятакова у Києві 31 серпня; переховування в Києві колишнього командувача 3 радянської армії Лазарєва та його зміну зовнішності й плани переїзду до Одеси; Гімельфельда, який керував Московськими інструкторськими курсами з підготовки агітаторів для України та зв’язків із закордонним комітетом РСДРП(б), членів ВНК у Москві Яковлєва і Рижкова; зборів столичних комуністів для зустрічей з кур’єрами із провінцій, а також щодо таємного складу забороненої літератури тощо. Стежили агенти і за деякими російськими політичними діячами, зокрема за П. Мілюковим та Б. Савінковим.
Саме тоді в Україні діяли й російські терористичні організації, що прагнули посіяти паніку, розсварити німців з українцями. Першим терористичним актом був вибух 6 червня 1918 р. порохових складів на передмісті Києва, в Звіринці. Внаслідок нього майже 10 тисяч осіб залишилися без притулку, ще тисяча загинула чи зазнала поранень. 14 червня в Києві зайнялось 35 складів із дровами. Вогонь знищив паровий млин, спиртовий завод, фанерну фабрику та житло майже 10 тисяч осіб. 31 липня в Одесі стався вибух на складі набоїв.
24 вересня 1918 р. очільник гетьманського Штабу надіслав директору Державної варти, київському губерніальному старості, начальникові освідомчого відділу при полтавському губерніальному старості, комендантам німецьких залог майору Ґассе і обер-лейтенанту Вальке повідомлення про те, що в Золотоноському і Канівському повітах проти гетьмана планують виступити озброєні селянські дружини (10 тис. осіб), які через кур’єрів (брати Герасим і Пилип Ворона) отримували вказівки з Москви і підтримували зв’язок з єврейськими підпільними організаціями в Києві. Агенти Осібного відділу встановили місце переховування однієї зі столичних груп, що вчиняла терористичні акти заради грошей. Бойовики на чолі з Б. Моргулісом, членом більшовицької партії, збиралися для акцій у приміському районі Києва Деміївка.
У вересні 1918 р. агенти Осібного відділу заарештували колишніх червоногвардійців О. Сухарєва, В. Демиртаєва, Г. Дудмера, Ф. Садовського, І. Олександрова, Ф. Денисенка, М. Дергаманщика, В. Курпатого, М. Курпатого, М. Усаєва, Б. Дем’янюка, П. Білоусова та Д. Грицаря, котрі у січні 1918 р. розстрілювали російських офіцерів і українських козаків. Під час попереднього слідства урядовці юридичного відділення довели провину заарештованих.
30 липня російський есер Донской кинув бомбу в німецького фельдмаршала Германа фон Айхгорна. Від отриманих поранень військовий та його ад’ютант померли.
В наступній статті мова піде про замахи на самого гетьмана Скоропадського.
[1] УНР запропонувала радянській Росії розпочати мирні переговори ще 30 березня 1918 р. Упродовж тривалого часу уряди не могли узгодити місце переговорів. Тим часом в Україні відбувся державний переворот й було встановлено гетьманську владу П. Скоропадського. Мирна делегація РСФРР прибула для ведення переговорів з Москви до Києва 22 травня 1918 р. У її складі було майже 40 осіб. Делегацію очолювали Х. Раковський та його заступник Д. Мануільський. З українського боку на переговорах був професор С. Шелухін, заступник І. Кістяковський, а з 10 серпня – П. Стебницький.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
