By 
Головною і основною умовою формування «відкритого» інформаційного суспільства є, насамперед, правове регулювання створення (виробництво), пересилання (обмін, розподіл) і споживання інформації різними суб’єктами (учасниками) соціальних відносин, включаючи міждержавні відносини, відносини між суб’єктами державно-управлінських і суспільно-громадських носіїв інформації.
Видається дивним і суперечливим, коли в сучасній літературі, засобах масової інформації (ЗМІ) намагаються розглядати інформаційну політику, інформаційний простір чи інформаційне поле у відриві від інших просторів та політик (економічної, фінансової, соціальної, культурної тощо). У сьогоднішніх умовах інформаційне поле України корелюється з такими поняттями як інформаційний суверенітет, інформаційна безпека, інформаційний терор і такий же тероризм, а тому інформаційний терор чи інформаційна війна безпосередньо розгортаються в політико-економічній, культурно-духовній площині. Впродовж 25-річної історії незалежної України «бойові дії» розгортаються навколо загадкового слова «реформи».
Фахівці під терміном «інформаційна війна» здебільшого розуміють масоване просування вигідної інформації і замовчування невигідної, а також тенденційну інтерпретацію поточних подій. Ефективність цього виду зброї можна проілюструвати багатьма фактами. В економічній сфері це подача інформації щодо ефективності приватних об’єктів і низької ефективності підприємств, що знаходяться в державній формі власності. Ще більш дивовижною бачиться інформація щодо неможливості управляти ядерним потенціалом (третім за величиною у світі). Це при тому, що саме українські вчені (О.Засядько, М.Кибальчич, О.Кованько, К.Ціолковський, Ю.Кондратюк (О.Шаргей), С.Корольов, В.Челомей, В.Глушко, А.Люлька та цілий ряд ще нерозсекречених фахівців) були першими при створенні ядерної зброї і її носіїв. Факт ядерного роззброєння України відбувся з допомогою інформаційного зомбування як «добровільне» зі всіма витікаючими «плюсами», – ні обіцяного Росією та США цивілізованого ринку, ані реальних гарантій національної безпеки. «Казав пан, що кожуха дам, та тепле його слово», – так каже народне прислів’я.
Нинішнє пресування свідомості українців ідеями меншовартості, страху і безперспективності нагадує пропагандистську кампанію з метою зниження вартості підприємства перед його дешевою приватизацію.
За інформаційної агресії правлячій «еліті» країни-жертви агресії нав’язується культура, що є чужою самобутній культурі її народу, нав’язується чужа ідеологія, чужа мова, чужі герої.
Домінування голосних популістських гасел у ЗМІ щодо «демократичних реформ», «масштабних демократичних перетворень», «системних демократичних змін», «комплексного реформування» тощо не дало очікуваного ефекту.
Результат наших «демократичних» реформ у різних сферах (економічній, фінансовій, судовій, пенсійній), «які не мають альтернативи», не є несподіванкою для аналітиків, наділених системним мисленням. Це скоріш за все, очікуваний, закономірний наслідок зомбування щодо неготовності українців до самостійності) та їх неспроможності реалізації державотворчих потуг.
Визначальною методологічною особливістю при проведенні структурних змін в українському суспільстві була вимога «західної сторони»: «Спочатку демократія, а потім всі реформи». Через ЗМІ відбувалося зомбування дійових осіб, причетних до здійснення реформ в Україні. Нав’язувалася думка, що першою фазою будь-якої політичної або економічної реформи повинен бути демократичний прорив. Даремно намагатися зрозуміти, що стоїть за таким «проривом». Очевидно, це процеси тотальної лібералізації, яка проникає не лише в публічні місця, а й зони стратегічних вимірів, щоб потім за низьких рівнів доходів населення нав’язувати останньому високі ціни та тарифи, як це намагається робити Міжнародний Валютний Фонд в Україні.
Будь-які реформи, які планувалося проводити, повинні були враховувати особливості історичного розвитку, геополітичні та геоекономічні умови, в яких перебуває країна, наявні проблеми, які слід розв’язувати в коротко-чи довгостроковій перспективі. Однак, на наше глибоке переконання, в Україні цього не відбулося. Напевно, через те, що Україна своїми ринками та ресурсами сама становить величезну проблему для зовнішнього оточення.
Розмах та масштабність реформ, задуманих і розпочатих в Україні, можна було б назвати безпрецедентним. Тотальне роззброєння держави (роздержавлення, децентралізація управління, приватизація) у всіх сферах (військово-промисловий комплекс, переробні галузі промисловості, аграрний сектор тощо), – все це здійснюється не в інтересах українського народу, а в інтересах надуманих принципів не конкурентоздатної держави, за якими стоять чиїсь інтереси…, може державні чи національні?
Здійснюючи свій вибір, політики й високі державні управлінці вважали, що саме їхні заплановані зміни проходитимуть злагоджено відповідно до їхніх бачень та бажань. Цього виявилося замало. Тож не дивно, що на практиці ці реформи не тільки не приносять очікуваних позитивних наслідків, але й подекуди взаємна дія реформаторських заходів уряду завдає негативних результатів.
Саме тому, на наш погляд, результати попередніх реформ зазвичай розчаровували своїх прихильників. Відсутність чіткого уявлення та інтегрованої (комплексної) стратегії реформ можна частково пояснити тим фактом, що часті зміни урядів, а ще частіше міністрів окремих міністерств, відкидали певні реформи на підставі одних припущень (традиційних чи ситуаційних) і обирали «якісніші» реформи на підставі зовсім інших, навіть протилежних, припущень.
Очевидно, що «широкомасштабні реформи», які спрямовані на здійснення соціально-економічних перетворень, повинні були б сприяти підвищенню рівня матеріального та культурно-духовного розвитку населення. Насамперед мова повинна йти про зростання середньорічного доходу на одну особу; зменшення частки бідних людей з доходом, меншим половини середньо національного рівня; зростання соціальних видатків, частка яких у валовому внутрішньому продукті збільшуватиметься; зменшення чисельності безробітних та надлишку робочої сили.
Предметом особливої гордості «демократичного урядування» країни, найважливішим чинником об’єднання української нації мали б стати в ході поетапного реформування якісне поліпшення та універсалізація систем національної охорони здоров’я та освіти (на основі рівності доступу до неї всіх громадян країни).
У підсумку на сьогодні маємо такий розклад: у процесі проведення реформ було спутано поняття «стабільності» та «функціональності»; було здійснено приватизацію, але забули про соціальну справедливість; провели «демократичні» перетворення, але лише означили люстрацію. Є «демократичні» інститути в системі державного управління України, але нульова, а іноді й з резонансним мінусом їхня ефективність.
Про демократію і про реформи знають всі, а про ефективність, їх значимість для українського населення, – лічені особи. І це теж «здобутки» інформаційного суспільства для українців. По суті триває процес самоліквідації українського суспільства за реформо-залежності (на кшталт наркотичної та алкогольної) державного управління України.
