By 
Війна триває, але хочеться думати про мир. Це нелегко: одні вважають, що ще зарано, бо невідомо, як і коли закінчиться війна; інші й хотіли б думати, але не можуть через стрес, не здатні визволити увагу від інформації із фронту; та є й такі, яким думки про майбутнє дають змогу хоч на якийсь час “втекти” від реальності, щоб не зануритися в безпросвітний розпач. Однак проблема полягає в тому, що перспективи нашого майбутнього є не надто чіткішими, ніж прогнози щодо завершення воєнних дій. Зрозуміло, що Захід, інтерпретуючи відоме прислів’я, не дасть нам рибки, але дасть вудку. Рибу нам доведеться ловити самим, аби лиш не в такій “мутній водичці”, якою була українська дійсність до війни.
Оптимістична версія наших мрій про майбутнє більш-менш однакова: “перемога”, західний “план Маршала” для України, а також розбирання руїн і відбудова інфраструктури, очищення полів від мін і засівання їх збіжжям, створення нової технологічної економікитощо. Однак більш реалістична має базуватися на розумінні того, який вигляд матиме імовірна дійсність у світі в цілому. У загальних рисах це описано в попередній моїй статті “Війна й деглобалізація”, тому тут я тільки розвину висловлені раніше тези.
Отже, у якому стані опиниться світ до моменту завершення гарячої фази російсько-української війни? Відомий словенський філософ Славой Жижек вважає так: “Якщо вдасться уникнути чергової насправді глобальної війни, то маємо перед собою перспективу крихкого миру, на який тінню лягатиме воєнна загроза, що слугуватиме приводом для нових гігантських мілітарних інвестицій, здійснюваних задля утримання рівноваги. Мир буде крихким не лише через конфлікт економічних інтересів, але й через конфлікт навколо інтерпретацій війни в Україні, у якому йдеться не тільки про факти”.
Що означатиме ця “тінь воєнної загрози” для економічної ситуації як на рівні “макро”, так і “мікро”? Дені Родрік, професор міжнародної політекономії з Гарвардського університету, вважає, що “найперше можновладці мають взятися за виправлення економічних і суспільних шкод, що їх завдали гіперглобалізація та інші види політики, які ставили ринок понад усе”. Це означає повернення до того способу мислення, за якого глобальна економіка слугує національним інтересам (загальне працевлаштування й добробут, рівність і справедливість), а не навпаки. Адже глобальна економіка, на думку Родріка, перетворила суспільства окремих країн лише на засіб для досягнення цілі, а не на саму ціль. А глобальна інтеграція насправді спричинила серед націй внутрішню дезінтеграцію.
А тепер скажімо собі чесно: внутрішня дезінтеграція українського суспільства і стала однією з причин нашої війни. Одна частина українців мріяла про інтеграцію з Заходом і НАТО, тоді як інша тужила за СРСР і покладала надії на Росію; одні їхали на заробітки й засновували родинні бізнеси, інші ж чекали на допомогу від держави й вимагали соцзабезпечення, як за “совка”. Тридцять років у межах однієї держави жили щонайменше два цілком різні “народи”. А український політикум маніпулював цією дезінтеграцією і спекулював на передвиборчому зіштовхуванні цих різних частин. Далі, здається, так бути не може. А як може? Хіба є заміна для тих еліт, що формувалися в Україні впродовж трьох десятиліть державної незалежності? Чи, може, їхня ментальність радикально змінилася внаслідок війни? Щоб відповісти на ці запитання, потрібно розуміти, звідки ці еліти взялися. Їхню суть влучно схарактеризував згаданий вище Славой Жижек: “Так звані олігархи в Росії й інших посткомуністичних країнах – це один із різновидів “банди багачів”; вони є навіть не автентичною творчою буржуазією, а просто буржуазним відповідником до марксистського люмпен-пролетаріату, тобто люмпен-буржуазією”. А це означає, що імовірний “план Маршала” для України їх цікавить тільки як чергова нагода для величезного “дерибану”.
Не можна забувати й про те, що проблема не тільки в елітах. Ми вже почули (а після війни, мабуть, дізнаємося ще більше) і про дезертирів, які за гроші втікають за кордон, і про контрабандистів, що їх туди переправляли; і про мародерів, що лазили чужими домівками; і про злодіїв, що крали й перепродували гуманітарку; і про шахраїв, що збирали гроші нібито на потреби армії, а брали їх собі; і про невмирущих “рекетирів” на митниці, що вимагали собі десятину від волонтерів. На жаль, різного типу мерзоти між нами не менше, ніж героїв і самовідданих жертводавців. Й ось попри них нам доведеться облаштовувати своє мирне життя.
Подорожчання енергоресурсів, харчів і промислових товарів на тлі зниження реальних заробітків – усе це створює оту “мутну водичку”, у якій нам доведеться ловити рибку подарованою західними партнерами вудкою. Як же з цим впоратись?
Старший аналітик із Post Carbon Institute Ріхард Гайнберг вважає, що в цій ситуації “найкращою стратегічною реакцією для простих людей, імовірно, була б побудова горизонтальних енергетичних мереж у межах низових ініціатив і втеча вперед – якнайдалі від бездарних еліт – шляхом ініціатив, скерованих на мінімізацію прийдешньої кризи”. Йому це видається особливо актуальним саме зараз, коли “зв’язки в межах глобальної інтеграції почали послаблюватись, зруйнувалися ланцюжки доставлення, з’явилося чимало нагод і чинників для того, аби замінити імпорт локальними продуктами”.
Держава, як ми розуміємо, ще довго не тільки не зможе нам допомогти, але й потребуватиме нашої допомоги, тож маємо зарадити самі собі, а не очікувати на державу. Отже, знову повертаємося до студійованої, але незасвоєної лекції: горизонтальна держава, громадянське суспільство, соціальна спільнота. Мусимо усвідомити, що в нашій ситуації “нація” чи “єдиний народ” є поняттями тільки політичними. Натомість категорією громадянською, вкрай необхідною для виживання, є “спільнота”. Її можуть створити люди, які мають однакове бачення щасливої й справедливої України, люди з міст чи сіл, з університетів чи заводів, з усіх куточків вітчизни й із діаспори. Її потрібно творити вже зараз, не чекаючи завершення війни, і почати треба з усунення тих бар’єрів, які нам досі заважали.
Насамкінець ще раз процитую Гайнберга, бо краще не скажу: “Усе, що поглиблює між нами поділи, призводить до того, що людству все важче робити те, що ще можна зробити. Краще будувати стійкість власну й наших спільнот у перспективі того, що на нас чекає. Зменшувати страждання. І рятувати те, що вдасться”.
