By 
У сучасної української літератури багато проблем: тут і фатальний брак широких читацьких мас (у перспективі – ще фатальніший); і спадок радянщини у вигляді дуже специфічного “письменницького співтовариства”, що на три чверті (а, може, й більше) складається з премійованих графоманів та ще густіше премійованих виробників відвертого текстового лайна; і дефіцит перекладачів з української на іноземні, притомних критиків та літературознавців, книжкових оглядів, маркетингових стратегій, фахового юридичного захисту; і піратство та ще купа всього, не перелічити.
Але є проблема, яка не народилася в останні десятиліття. Сива й пліснява проблема, що супроводжує нашу літературу ледь не з легендарних часів її становлення – від тієї доби, коли майже безнадійна та мало пошанована суспільством справа розрізнених ентузіастів, науковців та митців перетворилася власне на українську літературу.
За тих далеких часів – ще до того, як дискурс Модерну помітив світову культуру своїми чорно-червоними маркерами – мало хто розглядав літературу як поле суверенних (суто мистецьких) сенсів. В архаїчному дискурсі (що передбачав поділ всього сущого на “правильне” і “неправильне”) вона мислилася як частина суспільної педагогіки, як “ілюстрація” і “музей”.
Літературу тоді вважали частиною такої собі “меташколи”, призваної закріплювати в неміцних умах “правильне” та клеймити “неправильне”. Плюс славити подвиги героїв і правителів, цементувати націю полум’яним словом. Ну й трошки (зовсім трошки) розважати. Усю принагідну естетику тодішні “володарі умів” відносили до останнього пункту.
Саме так і мислили україномовну літературу у XIX столітті провідні українські інтелектуали. Вона була частиною мегапроєкту перетворення бездержавної та майже безпам’ятної української громади на державну націю зі всіма належними такій нації атрибутами. Література була чи не першим вагоном після політичного паровозу Українського Проєкту. Тим більше, що за браком фахових машиністів на політичному паровозі працювали пасажири літературного вагону.
Відтоді українська література так переплелася з українською політикою, що й не розділити. Думаю, що більшість українських письменників того часу (та й пізніших часів, включно з теперішнім) підписалася б під знаменитою цитатою зі статті В. І. Леніна “Партійна організація і партійна література”: “Жить в обществе и быть свободным от общества нельзя. Свобода буржуазного писателя, художника, актрисы есть лишь замаскированная (или лицемерно маскируемая) зависимость от денежного мешка, от подкупа, от содержания”.
Власне, 150 років існування повноцінного українського літературного простору (як україномовного так і іншомовного) пройшли в “парадигмі служіння”. Українська література всі ці роки служила (а частіше – рабськи прислужувала) політиці. Менше прислужувала політиці українській, більше – чортзна-якій, включно з антиукраїнською. Але прислужувала, прислужувала, прислужувала. Від чого ставала все нуднішою, плакатнішою та фронтальнішою. Аж до блювотної агітаційності на штиб “Партія веде” не останнього за обдарованістю українського поета.
Здавалося, після 1991 року ця рабська (цвинтарна, онтологічно інфернальна) позиція української літератури втратила якщо не сенс, то безальтернативність. Дискурс Постмодерну звільняв письменників, як і решту митців, від будь-яких внутрішніх і цехових зобов’язань перед тими, хто присвятив своє життя здобуттю та утриманню влади.
Але ця амністія була актуальною лише для тих письменників, які були письменниками за своєю суттю, а не за фактом належності до Спілки письменників. А я не дарма на початку цього допису згадував, що таких у формальних переліках тих, хто називає себе “українськими письменниками”, явна меншість. А більшість без політичних кураторів відчуває себе сиротами, бо звикла розглядати свою творчість не як суверенне, а як прикладне – якщо не до будівництва комунізму, то до якогось там умоглядного “державотворення”.
Водночас ті “письменники” ні за яких умов не можуть погодитися з тим, що для якісного становлення сучасної української держави найперше необхідне якісне мистецтво, а не “мистецтво для педагогіки” з плакатними гаслами та фанерною “героїкою”, від якої тхне перелицьованими комуністичними байками про “піонерів-героїв” та “26 панфіловців”.
Українська політика (жива, а не музейно-цвинтарна) і тепер потребує української літератури. Передусім для того, щоби підтвердити повноцінність України як держави, у якій незалежні митці роблять конкурентоздатне мистецтво світового рівня.
Але такий запит спричиняє кислу реакцію більшості наших “письменників-за-титулом”. Конкурувати на світовому рівні важко. Для цього треба перебувати в контексті сучасних трендів, бути “людиною світу”, а не провінційним “літератом-лавреатом”, заточеним на белетризацію сільських пліток, кухонних страждань та кафедральних срачів.
Тому українські “письменники-за-титулом” кажуть політикам: “А давайте ми вам напишемо оди про героїв АТО (ООС). Або про звірства москалів. Або про наших з вами славних предків”. При всьому тому 90% “письменників-за-титулом” реальну зону проведення ООС бачили, либонь, в телевізорі, а про славних предків знають переважно з підручників та томів Грушевського.
Коли ж “письменникам-за-титулом” кажуть, що про ООС краще за них напише який-небудь Горький Лук (бо він там воює), а про славних предків той з літераторів, хто має фахову освіту, працював у архівах та принаймні може читати документи польською, латиною і давньослов’янською, вони знову почувають себе сиротами.
І геть осиротілими сідають писати “на блоги”, або ж мемуари. Тому що для написання українолюбних мемуарів не треба ні воювати, ні мати диплом історика. Навіть особливого літературного таланту не потрібно. Можна лише перебрати старі листи і фото, дописати до дат нудні і багатослівні патріотичні роздуми та щось подібне на афоризми (для демонстрації життєвої мудрості) й чекати на чергову премію від політиків.
Бо ж відомо, що час від часу, перед виборами, українські політики певного штибу згадують про “письменників-за-титулом” й оголошують мобілізацію майстрів та підмайстрів пера і клавіатури. Щоби ті знову, як і 150 років тому, закріплювали в неміцних умах “правильне” та клеймили “неправильне”. Плюс славили подвиги політиків та цементували їхній електорат своїм полум’яним словом.
Так література стає неконкурентоспроможною. А потім на Facebook з’являється якесь проплачене чудо й каже, що в Україні немає цікавої літератури сучасного типу. І додає, що оная відсутність “свідчить про фейковість України як поля суверенних культурних смислів”.
І це вже політичний виклик.
