Серіалізація української дійсности

Серіалізація української дійсности
Частина вітчизняних та іноземних оглядачів, коли коментує та аналізує діяльність владної команди Зеленського, вдається до помилки, розглядаючи її через призму звичайних політичних процесів та наративів. Це неодмінно призводить до хибних висновків. Аби краще розуміти нове керівництво України, треба робити поправку на сферу, з якої ця компанія перебралася у владні кабінети, – сферу телевізії та виробництва серіалів.

Комік зі східноєвропейської країни, який зіграв роль президента в серіалі, справді стає президентом. Чим не зачин для якогось нетфліксівського ситкому? Що вже говорити про те, коли під час імпрези за участи купи важливих міжнародних гостей комік-президент вирішує виконати номер зі своєю колишньою трупою. На сцені інший актор грає його теперішню роль, натомість президентові дістається образ перекладача актора, який грає його, себто президента. Але це ще не все. Актор і комік-президент під час сценки звертаються до голлівудської акторки, яка (саме в нетфліксівському серіалі) грала роль президентки США. Веселенько, еге ж?

Перемога Зеленського на виборах зробила Україну ментально ближчою до Росії, а водночас і віддалила від неї. Проте йдеться не про банальні штампи про совкового криворіжця й ментальну малоросійщину. Мова про абсурдність дійсности та постмодерність, що запанували у вітчизняному політичному дискурсі і в якийсь момент запхнули російські аналоги собі за пояс. Й от із цією втратою Кремлем монополії на ментальну пєлєвєнщину варто пов’язувати відставку Суркова, бо він виявився не в авангарді тенденції, а в ролі того, хто наздоганяє. Тому Росії довелося тимчасово забути про модні філософські вибрики та вдатися до перевіреної Realpolitik, яку втілює своєю персоною новий відповідальний за український напрямок Козак.

Момент виходу серіалу в реальне життя, се переплетення вигадки й яву – це поворотна точка. Саме тому логіку дій влади треба розглядати через призму абсурду, постмодерну та серіалізації вітчизняної дійсности.

Американський продюсер та сценарист Джеральд Сенофф зауважує тенденції, які з’явилися в серіальній індустрії кілька років тому. Ці тренди допомагають краще зрозуміти, що і чому відбувається у владній команді та в Україні. По-перше, мета серіалів – більше не розважати, а викликати сильні емоції різного спектру. По-друге, популярними стали персонажі зі складними характерами, зі своїми слабкостями, таємницями, талантами та прибабахами (доктор Гауз, усі герої “Гри престолів”, Доктор Хто, Декстер та ін.). По-третє, замість одного головного героя – цілі ансамблі героїв.

Якщо ви слідкуєте за заявами нової влади, то могли помітити, якою величезною кількістю спікерів вона послуговується, причому ті ще й постійно змінюються. Можна це пояснити тим, що президентська політсила просто має величезну фракцію в парламенті, тому є з кого вибирати. А зміни відбуваються для того, аби надати усім слово, чи тому, що хтось ляпне якусь маячню – і цю людину завше є ким підмінити. Проте справа таки в іншому. По-перше, кожен із них має власну функцію. Різні фріки (Брагар, Дубінський, Бужанський) добре запам’ятовуються та перетягують на себе хвилю негативу, слугують громовідводом для Зеленського. Крім того, сильні емоції – це необов’язково позитивні емоції. Тут головне, аби глядач не зоставався байдужим. Його потрібно максимально занурити в процес. Тому пропозиції Брагара оплачувати комуналку собаками важливі, адже драстичність приковує до себе увагу куди більше, ніж новина про здешевлення тієї ж комуналки.

По-друге, однією із запорук успіху все того ж стрімінгового сервісу “Нетфлікс” (на якому, до слова, також можна подивитися “Слугу народу”) є не лише постійне оновлення контенту, а і його широкий вибір, де ледь не кожен може знайти для себе те, що прийдеться до смаку. Тому йдеться про персоналізованість повідомлень, що є неодмінним атрибутом доби: для кожного прихильника президента та його політсили є не лише свій меседж, а й людина, яка його озвучує.

Персонажі зі складним характером здаються людям більш справжніми. Народ куди охочіше вірить, що країну хоче змінити комік чи ресторатор, ніж хтось із професійних політиків. Тому Зеленський бере на себе ключову комунікацію з народом, наприклад – через свої карантинні звернення. Завдяки ролі Голобородька в “Слузі народу” Зеленському вдалося викликати в людей щирі емоції – передовсім симпатію та емпатію. Глядачі настільки перейнялися серіальними розстрілами парламенту, що асоціюють головного героя із собою, бо вони давно мріють “усіх їх перестріляти”. У цьому криється причина, чому вони так вірять йому та співпереживають. Чому пробачають промахи та все ще підтримують навіть через рік після вступу на посаду, хоч виконаних обіцянок – катма. Саме завдяки цим емоціям (а коміки та актори – це професійні торговці емоціями, хоча в нашому випадку – радше бариги) глядачі прийняли його пропозицію перевести інтеракцію на новий рівень: перетворити серіальне президентство в реальне.

Теперішні часи можна сміливо назвати гібридними, адже тут все так перемішано, що годі й розібратися, що й де. Бо існують не лише фейки, а й діпфейки, які без спеціальних навичок навряд чи відрізнити від фактів. Бо це час віртуальної та доповненої реальностей. Час, коли простої дійсности людям не досить.

Тож обрання Зеленського – це вихід серіалу за його межі. Це продовження постмодерного мистецтва, як на роботі Бенксі в Брістольському музеї, де героїня зійшла з полотна й всілась на рамці на перекур. Люди проголосували за наступний щабель інтеракції (цілком в дусі Павича з його альтернативними варіантами розвитку подій, порядок яких читач(ка) може обирати сам(а)), аби відчути себе частиною чогось великого, історичного моменту. Відчути співпричетність. Мовляв, буде що внукам розповісти.

Використовуючи абсурдизацію та однин із провідних постмодерних наративів “людина проти реальности”, Зеленський та компанія намагаються заплутати все ще сильніше, аби українці втратили зв’язок із дійсністю й не могли стежити за махінаціями влади, а насолоджувалися видовищем, відключивши мозок. І виглядає на те, що поки що владі це успішно вдається.

Проте цього може виявитися мало, бо підважити владу може не лише народ і навіть не політична опозиція, а російська агресія. Сумнівно, що подібний номер вдасться провернути з Кремлем. Хіба що на Банковій вирішили не відставати від народу й також цілком відірватися від реальности. Зважаючи на заяви та дії деяких персонажів у владній команді, – такий розвиток подій виключати не треба. Але якраз виключити би дуже хотілося. Весь цей серіал к бісовій матері.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Сугестія як вид маніпуляції в українській блогосфері Недодержави соціальних мереж