Про Міжнародний день волонтерів і фільм “Казка про Коника”

Про Міжнародний день волонтерів і фільм “Казка про Коника”

У 1985 році Генасамблея ООН на 40-й сесії в спеціальній резолюції запропонувала урядам святкувати 5 грудня Міжнародний день волонтерів в ім’я економічного й соціального розвитку та закликала спонукати людей з усіх сфер діяльності пропонувати свої послуги як волонтерські.

Через п’ять років, 14 вересня 1990-го, у Парижі на XI Всесвітній конференції Міжнародної асоціації добровольчих зусиль було прийнято Загальну декларацію волонтера, у якій, зокрема, зазначено, що волонтерство – це добровільний вибір, який відображає особисті погляди й позиції; активна участь громадянина в житті суспільства, що зазвичай виражається в спільній діяльності в межах різного роду асоціацій.

Нині волонтерський рух в Україні має свої особливості, адже він охоплює не лише громадські організації чи об’єднання, а і приватні ініціативи великої кількості людей. Вони докладають чимало сил для підтримання ЗСУ, які зараз боронять Україну від російської агресії. Волонтери також опікуються вимушеними переселенцями й бездомними домашніми тваринами, кількість яких суттєво зросла з початком широкомасштабного вторгнення. Волонтерів часто називають людьми з великим серцем.

Упродовж уже майже дев’яти років від анексії Криму й початку війни на Сході України та за останні дев’ять місяців, які минули з 24 лютого, українські й закордонні кінематографісти та працівники телебачення зняли немало сюжетів про діяльність волонтерів. Кожен із них унікальний і неповторний. Найперше це розповіді про людей, які відклали особисті справи й необхідність розв’язувати свої проблеми задля того, щоб допомагати іншим. Кожна із цих історій варта уваги. Надзвичайно важливо, що вони зафільмовані, адже це портрети окремих людей, розповіді про їхні вчинки й мужність. Зрештою, це все свідоцтва, архів пам’яті боротьби українського народу за свободу й незалежність.

З нагоди Міжнародного дня волонтерів хотілося б докладніше розповісти про один із таких фільмів – повнометражну документальну стрічку зі, здавалося б, дещо незвичною назвою “Казка про Коника”. Її зняли режисерка Уляна Осовська й режисер та оператор Денис Страшний. Особливістю цієї картини є найперше те, що це справді казка, а водночас документальний фільм-портрет, що базується на історії реальної людини та невигаданих подіях.

Тут, як і в кожній казці, усе починається із зачину. У початкових кадрах стрічки бачимо поважного віку чоловіка, що має сивину у волоссі й благородну поставу. Він бродить босоніж у воді по щиколотку, мабуть, на морській мілині, вдихає на повні груди свіже повітря, а потім щось шукає і, зрештою, добуває в прибережних кущах старі віконниці. Він витягає їх із води й кудись вирушає зі своєю знахідкою. Навіщо йому цей, здавалося б, старий мотлох? Чи, бува, цей чоловік не дивак?

Однак головний герой фільму, якого звати пан Анатолій, не дивак і не маргінал, а цікава та непересічна особистість. Він українець, який багато років мешкає в Естонії, у її столиці Таллінні. Анатолій створює унікальні рукописні книжки, для яких пише авторські тексти, малює ілюстрації та власноруч виготовляє обкладинки й папір за старовинними технологіями.

Кожна його книжка неповторна, бо існує лише в одному примірнику, багато з них уже зберігаються в зібраннях поважних бібліотек світу. А ще пан Анатолій вивчає і колекціонує іграшки із зображенням коней. У його великому й унікальному зібранні є навіть столітні експонати. Чому саме коні? Ну, хоча б тому, що кінь здавна вважається благородною твариною, якій до того ж притаманні краса й особлива грація, а ще витривалість і сила.

Пан Анатолій охоче й регулярно проводить екскурсії у своєму помешканні, демонструючи туристам свою колекцію іграшок і створені книжки. Він також є священником і сам проводить служби в храмі, що розташований у центрі старого міста. А ще пан Анатолій опікується домашніми тваринами, є активним учасником української громади в Таллінні й волонтером. Від початку війни на Сході України він регулярно збирає кошти та гуманітарну допомогу, їздить на Донбас, опікується пораненими, цивільним населенням, багатодітними родинами, які постраждали внаслідок бойових дій чи втратили свої помешкання.

У стрічці “Казка про Коника”, крім пана Анатолія, є ще один надзвичайно важливий герой – це дерев’яний іграшковий Коник, який завжди супроводжує чоловіка в усіх його поїздках на Донбас. У Коника своя поважна й не менш значна місія – він збирає історії про доброту, які пов’язані з природою і турботою про неї. Усі оповіді правдиві, їх розповідають йому та пану Анатолію місцеві мешканці й військові. У фільмі ці історії дуже вишукано і з вигадкою втілені в низці анімаційних епізодів. Їх на основі малюнків пана Анатолія створили талановиті художники, сестра і брат Марія та Родіон Шуб. Як і годиться в казці, у цих епізодах Коник здійснює героїчні вчинки, рятуючи від російських обстрілів та інших небезпек війни різних істот: котика, зайчиків, псів, корову й навіть пташок.  

Історія народження фільму теж по-своєму незвична і схожа на казку. Усе почалося у 2014 році. Оператор Денис Страшний був серйозно поранений під час Революції гідності, лікувався і проходив реабілітацію в Таллінні, де познайомився з Уляною Осовською, яка працювала волонтером. Згодом вони одружилися, заснували творче об’єднання Docutoloka і зняли кілька повнометражних і короткометражних документальних фільмів.

У Таллінні Уляна та Денис познайомилися і заприятелювали з паном Анатолієм, почали разом із ним їздити з гуманітарними місіями на Донбас як помічники та водночас фотографи, які документували волонтерську роботу та війну на Сході України. Незабаром Уляна та Денис почали фільмувати, а з 2017 року вже знімали пана Анатолія для майбутнього фільму.

Роботу над стрічкою було завершено майже два роки тому, у лютому 2021-го відбулася прем’єра, покази фільму тривають і зараз в Україні та за кордоном. Демонстрація картини завжди відбувається з успіхом. І це закономірно, адже така людяна історія неодмінно знаходить відгук і живу реакцію аудиторії.

Фінал фільму сприймається як метафора: знайдені на початку історії старі віконниці у вправних руках майстра-чарівника трансформуються в обкладинку його нової книжки про пригоди Коника на Донбасі – так стара й непотрібна іншим людям річ отримує нове життя. Стрічка “Казка про Коника” завершується зворушливим епізодом, ще однією метафорою: до головного героя Коника долучаються інші коники. Тут раптом усвідомлюєш, що після завершення фільму історія Коника триватиме, вона не має кінця, бо до доброчинності долучаються інші коники, а разом із ними – інші люди.

Попри війну і принесені нею страждання та біди, які ми бачимо в картинах зруйнованого ворогами Донбасу, “Казка про Коника” однаково вийшла світлою і чуттєвою оповіддю про небайдужість і доброту, які, власне, і є рисами справжніх волонтерів.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.