By 
Новорічною топтемою українських і деяких закордонних ЗМІ стала реакція міністра культури та інформаційної політики України Олександра Ткаченка на серіал, що вийшов на платформі Netflix – “Емілі в Парижі”. А точніше на образ дівчини Петри з Києва. Зовнішній вигляд українки є свідченням несмаку, вона не цурається дрібних крадіжок у крамницях і боїться депортації з Франції на батьківщину. На думку міністра, таке зображення українських дівчат є образливим і неприйнятним. Гаразд, а який образ українок із тих, що сьогодні побутують у світі, а зокрема у Європі, є, на думку Ткаченка, прийнятним і необразливим?
Така гостра реакція українського міністра культури є не зовсім зрозумілою ще й тому, що він так і не назвав критеріїв оцінювання українських жінок і дівчат, які були б задовільними. Скромна й цивілізована професіоналка з почуттям гідності й добрим смаком? То чому ж він не обурився “образом” Крістіни, експомічниці вже колишнього заступника міністра освіти, з її службового візиту до Львівської мерії? Може, це “берегиня” родинного вогнища, працьовита господиня, майстерна рукодільниця тощо? Тоді хтось з офіційних вітчизняних оборонців “прийнятного й необразливого” образу українок мав би обуритися голодупою фотосесією в Дубаї, унаслідок якої з Об’єднаних Арабських Еміратів торік депортували 12 наших “красунь”. Не чув щось про таке. Навпаки, українські політики й урядовці, рекламуючи нашу особливу привабливість для іноземців, теж часто вдаються до аргументу, що “у нас найкрасивіші жінки у світі”.
А за якими “маркерами” формується образ українки у вітчизняній попкультурі, особливо пісенній? А якого образу собі надає більшість наших школярок, дівчат і молодих жінок на власних профілях у соціальних мережах? Це ж втілення популярного в 90-х рекламного гасла в газетах, де поширювали контакти повій – “чарівні сумують”. Подивіться, як наші сорокалітні батьки одягають, прикрашають, напомаджують, зачісують своїх 10–12-літніх донечок. Суцільна “спокуса педофіла”. І все це, включно з фотографіями з Дубая чи Львівської мерії, розходиться за посередництвом соціальних мереж у найвіддаленіші закутки світу. То яка ж може бути “репутація” в українських дівчат і жінок?
Хтось скаже, що не всі такі, і матиме рацію. У світі поширені й інші кліше щодо українок, наприклад стереотип “чудової дружини”. В Україні (як, мабуть, і деінде) є цілі агенції, що спеціалізуються на “продажі” українських наречених за кордон. Чоловіки з далекого Заходу і близького Сходу, переважно середнього і старшого віку, вдівці й розлучені, залицяльники-невдахи й розчаровані романтики, їдуть у Київ чи Дніпро, в Одесу чи Львів, щоб привезти собі жінку, яка б відповідала їхнім уявленням про ідеальну дружину. Ну майже. Переважно ці “уявлення” формуються на таких очікуваннях: безвідмовна партнерка в ліжку, робоча господарська “кобилка”, необтяжлива для сімейного бюджету скромниця, вірна й віддана супутниця, вдячна довіку за те, що чоловік із Заходу вивіз її в цивілізований світ.
У приватних розмовах у різних країнах світу не раз доводилося чути (і, мабуть, не мені одному) оцінки на кшталт: ваші жінки гарні, але легкодоступні; ваші жінки готові на все, аби втекти з України й зачепитися десь у заможній країні; ваші жінки такі зосереджені на заробітках, що повністю занедбують свою зовнішність чи й культурний розвиток тощо. Такий образ прийнятний? Необразливий? Чи, може, неправдивий?
Тож у порівнянні з такими кліше Петра з Києва має в серіалі значно більш прийнятний імідж: “тусує” в Парижі та вчить французьку; “тирить”, але не пов’язана з мафією; вдягається крикливо, але хоч не по-заробітчанськи. А ще її образ не є таким уже й образливим, якщо взяти до уваги, що він є повністю “кіношним”, узагальненим і прикладним для дівчат із більшості країн, які виокремились унаслідок розвалу Радянського Союзу чи Варшавського договору. Просто в цій серії була українка, бо Україна є нині популярною темою у світових ЗМІ. Згодом там може з’явитися білоруска, молдаванка, румунка чи болгарка тощо.
Але треба пам’ятати про те, що всі ці образи створила не світова попкультура – вона їх тільки використовує, бо вони вже давно існують у громадській думці багатьох країн. Кіно їх застосовує як поширені кліше, але створили їх ми. І вже хто-хто, а міністр культури й телевізійник із багатолітнім стажем мав би про це добре знати.
