Смисловий труп

“Захід — гниль і моральний банкрут”, — каже відомий блогер. Він пророкує нам занурення до “вирви катастроф”, з якої врятуватися можна лише дивом, а державам Північноатлантичного блоку — втрату суб’єктності та невідворотну геополітичну поразку. І він не самотній. Дедалі частіше наші інтелектуали (в лапках і без них) ностальгують за часами Рейгана й Тетчер, за добою американсько-британського “морального лідерства”. І, зрозуміло, протиставляють політичних титанів тієї епохи теперішнім топполітикам західних демократій. Не на користь останнім.

Кінець року провокує як на підбивання підсумків, так і на пророцтва. Вичерпалися сподівання, шаблони та обіцянки, що склеювали ілюзії українського обивателя в скляну кулю з девізом “Ще трішки — і все це закінчиться”. Тепер його балакучі боги сідлають свіжий настрій і швидко змінюють свій репертуар із переможного на мінорний, ледь не капітулянтський.

Ще вчора в них Захід був “непохитною скелею”, а якісь двісті-триста чудодійних “Хаймерсів” мали порізати ворожу армію на кавалки. А тепер балакучі боги розповідають про “моральне банкрутство”того, що ніколи, ані за часів Дізраелі, ані за часів Тетчер, не впиралося в мораль. Девіз нової скляної кулі: “Нас усі кинули”. Замість пейзажів Мордору у вогні в ній карикатура на буржуя, що залишає тендітну дівчину битися сам на сам із печерним ведмедем.

Якщо обивателеві достатньо улюбленої скляної кулі з її простими відповідями, то люди з критичним мисленням дедалі частіше запитують: “Куди треба дивитися, щоб побачити не скляну кулю пропагандонів, а правдиву картинку? І не з «мишачої нірки», а «з високого берега». Адже всі брешуть: і влада, і балакучі боги, і диванні експерти, і фальшиві мольфари. А ті, хто в гущі подій, кажуть, що готові говорити лише за свою вузьку ділянку, за свою «мишачу нірку»”.

По-перше, щоб наблизитися до правди “з високого берега”, треба бути готовим до незвичного, парадоксального й навіть неприємного. Треба дійсно бажати правди, а не шукати підтвердження тих шаблонів і міфів, що з дитинства вбиті в голову тобі й знайомим із твоєї “бульбашки”.

По-друге, така правда вимагає “фонового” знання історичної ретроспективи. Нюансів того минулого, де схована “коренева система” теперішнього. Вимагає знань не з підручників. Бо в підручниках “суспільно корисне”, шаблонне та договірне завжди перемагає реальність. Підручники не для шукачів правди, а для виховання робочої сили в дусі покори та благоговіння перед мудрістю предків. Навіть якщо предки були мудаками.

По-третє, треба бути готовим до того, що правда є складнішою, набагато складнішою, аніж уявляють не лише обивателі, але й ті, хто має доступ до закритих і спеціалізованих каналів інформації. Що можливе буття розгортається в буття, наявне на численних рівнях і підрівнях реальності. Що пошук прихованих мотивацій і зацікавлень не завжди є найліпшим способом знайти правильну стежку в лабіринті. Адже за прихованими мотиваціями можуть ховатися (і ховаються) ще більш приховані мотивації, а за ними ще прихованіші тощо.

Настроєві стрибки обивателів від очікувань “на набережній у Ялті” до “все пропало” зумовлені, серед іншого, їхньою відчуженістю від цих трьох вимог. Обивателі, зокрема, не розуміють, що будь-яка війна не є ані чиєюсь “машиною бажань”, ані тим більше суверенною “машиною випадковостей”. Війна розвивається чітко за певними законами, деякі з них лінійні, а деякі — ні. І коли в телевізорі кажуть, що одним вдалим пострілом можна виграти битву, а однією вдалою битвою — цілу війну, це не про нас. І взагалі не про той рівень реальності, у якому дрони висять над головою, а піхота гине в “м’ясних штурмах”.

Ближчими до правди є ті, хто говорить про “відкладену війну”, про війну, яка мала розпочатися відразу після розпаду СРСР, але через низку причин (також не зав’язаних на бажаннях конкретних людей) почалася аж у 2014 році.

А щоб ще ближче підійти до правди, треба зрозуміти, що ця війна насправді є початком завершальної стадії довгого історичного циклу смертельного протистояння двох типів мислення, що давно замешкали на рівнинах Східної Європи. І тільки це розуміння дає бачення війни “з високого берега”. Бачення її перспектив, прогнозування тривалості та можливість (радше неможливість) її фіналізації в близькому майбутньому.

Ця війна вивела на базовий рівень реальності кілька давніх “війн у темряві” й поєднала їхні смисли в простому і грубому протистоянні сили проти сили. Це й довга-довга, більш ніж 700-літня церковна війна двох варіантів християнського сповідання візантійського типу. І тривалий конфлікт двох типів ресентименту, ускладнений тим, що він перейшов у культурну площину. А ще це затяжна війна бюрократії азійського типу за панування на західному фронтирі Великого Степу. І ще багато іншого, історичного, символічного й навіть містичного.

Російські еліти без права й заповіту намагаються натужним “вольовим зусиллям” успадкувати древні імперські смисли, прагнуть звести всі розгалужені історичні стежки до одномірного (одночасно — тривіального) військового треку.

Безнадійність російських воєнно-політичних планів закорінена саме в цій надмірній претензії. І тут їм не допоможе ані повернення Трампа до Овального кабінету, ані глобалізація мультиконфліктного протистояння із Заходом, ані провал санкційної політики, ані можливе виснаження українських ресурсів. “Війну за древнє ім’я” їм не виграти ніколи. Не можна війною оживити мертве. Навіть ядерною війною.

Війна може лише прискорити роблення мертвого більш мертвим, перенесення “смислового трупа”з поля неманіфестованої наявності на поле наявності маніфестованої. На цвинтар історії.

Питання закінчення (системного вичерпання) воєнного треку, питання про дату зупинення російської агресії в Україні впирається саме в спосіб і час усвідомлення Кремлем цієї безнадійності. Тут важливо зрозуміти, що, по-перше, це усвідомлення не прийде до керівної групи у РФ ані завтра, ані післязавтра. По-друге, уже після того, як російські еліти усвідомлять цю безнадійність, вони ще за інерцією продовжуватимуть війну, як Горбачов продовжував уже абсолютно безглузду і вичерпану у всіх смислах агресію в Афганістані у 1985–1988 роках.

А потім настане той день, коли інерція таки згасне. Коли мертве остаточно помре. І це не буде обов’язково пов’язано з фізичною смертю конкретної людини.

Нині, у грудні 2023 року, війна перейшла в стадію “каруселі”, у стадію повторюваності подій. А ще — повільного, проте неухильного накопичення тих чинників, які полегшують колективне усвідомлення ворогом безнадійності його претензій. Так би мовити, полегшують переміщення “смислового трупа” до того сакраментального простору, де сусідній “глибинний народ” роздумує над тим, кого саме принести в жертву своєму вічно ображеному колективному “его”.

Найбільша наша проблема в тому, що “карусель” крутиться повільно, переміщення “смислового трупа” до віртуального “лобного місця” потребує часу. І цей час купується не за гроші, а за кров і змарновані життя.