By 
То було давно. Я тоді лише почав входити до того химерного річища, ім’я якому – літпроцес, і показував тексти тим небагатьом, що їх вважав людьми вільними й доброї слави. Показував не тим, кого призначали письменниками радянські бюрократи та спецслужби. Бо серед тодішніх працівників «совпісу» не знав нікого, хто б реально відповідав означенню “вільний і доброї слави”.
Але, на щастя, були й інші – знавці якісного художнього письма, колекціонери старих книжок, люди з добрим літературним смаком. Один із тих, хто вдумливо прочитав мої тодішні тексти, дав їм оцінку. “Це погана проза, – сказав він. – Ти пишеш, аби сподобатися людям, сподобатися читачеві. Ти постійно думаєш про те, що подумає той, хто буде тебе читати. Так справжню літературу не роблять”.
“А як її роблять?” – поцікавився я.
“Письменник має йти проти течії, – сказав мені той чоловік, нині, на жаль, покійний. – Він має перти рогом проти моди та звичаїв. Письменник, якщо він не балабол і не придворний, має бути таким собі «ворогом народу», скалкою в сраці. Має давати посполитим світоглядні копняки, дратувати їх тим, що вивертає їхні улюблені та зручні шаблончики кишками та гівном назовні”.
А ще він тоді казав про “синдром Сократа”. Бо той афінський філософ страшенно дратував громадян свого поліса: ставив афінянам незручні питання, формулював парадоксальні твердження, брав під сумнів те, що народ вважав очевидним і традиційним. А народ, зрозуміло, мстив Сократу тим, що розпускав про нього бридкі плітки, кидав у нього брудом, доносив на нього владі та підмовляв проти нього популярних політиків. Аристофан висміював Сократа в комедіях, а підбурені батьки його учнів позивалися до суду. Врешті-решт ненависть народу набула форми рішення афінських Народних зборів, добре відомого всім освіченим людям.
Серед тих, хто доносив на Сократа, був один поет.
Взагалі, якщо розібратися, поети бувають різні. Є прибульці з кольорових світів. Таких мало. Є поети-плакальники, які пишуть так, наче все життя блукають між надгробками та хрестами. Поетів-плакальників помітно більше, та й тусують вони густіше. Але найдовшою є поетична череда “друзів народу”.
Вони завжди йдуть за течією. Вони знають, що є мутна й широка, як море, Темрява Безсловесних, яка вічно прагне зрозумілого їй слова – скаліченого до первинної простоти, перетвореного на жест, на розбійницький свист. Темрява шукає “слова-жести” ненависті та “слова-жести”, які містять у собі мрію невдах про помсту. Мрію тих, хто є нічим, про казкове переселення до центру смислів.
Тому літературні “друзі народу” зранку запитують у посполитих: “Що люди кажуть?” А вже ввечері пишуть злободенні вірші про те, що почули у відповідях. Вірші, що складаються зі слів, скалічених в ім’я вподобань Темряви Безсловесних. Вони намагаються сподобатися тій Темряві, кинути їй до пащі бажане. Іноді їм таке вдається. Нечасто, зовсім нечасто, але вдається. От лише з епохою їм не поталанило.
І це не про те, що їм бракує стикувальних вузлів для зчеплення з XXI століттям. Зовсім не про те. Вузли є, але люки не відкриваються. Сучасні літературні “друзі народу” нагадують мені таких собі “запізнілих інформаторів” КДБ (або ж гестапо), які зібрали компромат на ворогів трудового класу (або ж вищої раси), але не знають, до якого чекістського кабінету, до якого гауляйтера його слід занести, на чий стіл покласти. Вони розуміють, що Темрява Безсловесних – могутня сила, але вона не почепить медальки на їхні вицвілі піджаки.
Вони пишуть чи то вірші, чи то доноси на стрічки соціальних мереж. Але клятим ворогам трудового народу від того не гіршає. Навпаки. Літературних “друзів народу” це бентежить. Навіть не бентежить, а злить, їх просто вивертає. Вони збирають навколо себе тихих божевільних і розповідають їм про зраду.
Вони думають, що тихі божевільні ближчі до Темряви Безсловесних, аніж вони. Тихі божевільні кивають головами. Їм подобається, що люди в напрасованих сорочках і штанах так сильно стурбовані. Божевільні сподіваються, що ті поети з поетесами розкриють зраду, вчинять революцію – і тоді можна буде розграбувати крамницю з алкоголем або ж аптеку. Божевільні завжди живуть сподіванням.
Може скластися враження, що літературні “друзі народу” лише те й роблять, що проповідують тихим божевільним. Але це неправда. Вони ще і творять. Вони пишуть і пишуть про страждання маленьких і слабеньких, про натхненних юнаків і юнок, про стареньку маму, про калину за вікном і світлий шлях яснооких підпасків, про некнижну мудрість старих сивих дідів і помічне зілля, зібране мозолястими руками. Пишуть і пишуть про закляті скарби та дівчину у віночку, що зустрічається з молодим козаком, про осіннє листя та весняні квіти, про сало і шкварки, про оковиту й денце склянки, про качку, що копнула, і шлях, який трафив. Вони комбінують і перекомбіновують ті пів сотні метафор, що їх вони свого часу знайшли в шкільних читанках і почули у весільних піснях.
А ще вони вірять, що безтямні, одурені та ниці людці вчинили й далі вчиняють паскудство. Визнали за авторитетів не їх, невтомних і натхненних жерців Темряви Безсловесних (доповідачів “правди невдах”), а тих хитрих пролаз, що хизуються своєю компетентністю. І немає кому припинити оте неподобство, немає кому сказати: “Доста!” Гримнути владним кулаком по столу і всіх компетентних пролаз повісити на гілляці.
“Світ перевернувся!” – кажуть літературні “друзі народу” й тяжко зітхають.
Час від часу вони напружують вилиці та сакраментально натякають, що десь (у родинному гнізді, у музейній шухляді, на стрісі, у старій скрині) чекають свого часу їхні геніальні твори. Що колись на світанку громада вийде на прямий шлях, знайде, оцінить і вивчить їхні твори, зросить пожовклі сторінки сльозами запізнілого прозріння й поставить авторам пам’ятники з мармуру та граніту.
Адже деяким із того племені пам’ятники таки поставили. І не зважили навіть на те, що ті співали натхненні оди комуністичній партії, не бридилися читати піонервожатим атеїстичні лекції та допивали молдавські коньяки за першими секретарями.
Але ті, які прагнуть сподобатися народу, не тримають зла на своїх попередників. Вони їм щиро заздрять. Вони б і самі так вчиняли, якби жили за часів совка. Але, упс, “світ перевернувся”, тож надія в них лише на Темряву Безсловесних.
Наважусь припустити, що твори того поета, який опинився серед обвинувачів Сократа, подобалися простим афінським громадянам. Але це лише здогадки. Історія зберегла ім’я поета виключно завдяки його доносу. Зрештою, хтось може сказати, що поету-донощику таки пощастило. Що йому вдалося в потрібний час і в потрібному місці достукатися до Темряви Безсловесних.
