By 
Майже від самого початку війни українські воїни висловлюють готовність битися «до перемоги». Українці збираються відбудовувати свою країну «після перемоги». Жодне чаркування в нас не обходиться без тосту «за перемогу». З цього може виникнути ілюзія, що всім нам йдеться про одну і ту ж перемогу. Але це не так –дефініції перемоги відрізняються, залежно від нашого рівня поінформованості, глибини уяви, темпераменту і рис характеру.
Як показують соціологічні дослідження й різні медіальні vox populi, наші оптимісти з глибокого тилу не приймають іншого варіанту перемоги, як лиш розбита російська армія, повернуті всі території з Кримом і Донбасом включно, принижений колективний путін тощо. В їхньому розумінні перемога за столом переговорів не здобувається – тільки на полі битви. Їхня версія не є надто переконливою хоч би й тому, що від поля битви вони, нагадаю, знаходяться на доволі безпечній віддалі.
Про песимістів тут взагалі згадувати не годиться, оскільки в їхньому понятійному апараті на місці категорії «перемога» розташувалася категорія «закінчення війни». При цьому і в песимістів є свої сподівання: не дати б росіянам захопити нові території, зберегти державний суверенітет, економіку, людей.
Натомість, для обережних реалістів, котрі пильно спостерігають за повідомленнями із східного та південного фронтів, а ще ретельно вивчають аналітичні статті західних експертів, поняття «перемоги» окреслюється такими маркерами як – виснаження російської армії настільки, щоб вона зупинилась на Донбасі там, де є зараз, а ще щоб відбити у ворога Херсон й усе правобережжя області. А якщо дуже пощастить, то ще й звільнити частину Приазов’я і перетнути росіянам сухопутний шлях до Криму.
Однак, всі версії нашої перемоги напряму залежать від західної допомоги. Тому важливо знати, як її уявляє собі колективний Захід. Адже це впливає на рішучість, інтенсивність і щедрість його підтримки. До того ж наші західні партнери не становлять єдності – серед них є наші щирі друзі, цинічні прагматики, приховані й неприховані недоброзичливці.
Наші недруги – деякі трансатлантичні експерти зі «школи Кіссінджера», різні путінферштеєри з кіл німецьких інтелектуалів, чи євроштрейкбрехери, як то угорський прем’єр Віктор Орбан – переконані, що для України перемогою буде, віддавши колективному путіну все, що він хоче, тішитись тим, що він зволить нам залишити. Для українців, зі зрозумілих причин, такий підхід є неприйнятним, а от думка друзів і партнерів є важливою.
Тимчасом наші полохливі партнери перебувають в постійних сумнівах, метаються між бажанням присмирити Росію українськими руками і небажанням платити за це надто високу ціну, яка б підірвала їхнє багатолітнє благополуччя, порушила спокійне і комфортне життя, до якого вони звикли.
З одного боку вони бояться українського контрнаступу й мілітарних успіхів, бо вважають, що кремлівська еліта не може собі дозволити на поразку, тому готова на відчайдушні вчинки, коли поразка загляне їй у вічі. Які це можуть бути вчинки: удар тактичною ядерною зброєю, організація вибуху на захопленій Запорізькій атомній станції; перенесення війни на територію східноєвропейських країн, членів НАТО? Ніхто ж не знає, що діється в голові колективного путіна.
З іншого боку й поразка України не є для них задовільним варіантом. Адже це означатиме довготривалу і запеклу партизанську війну на окупованих територіях. При цьому Захід не припинить постачати воєнну допомогу, а Росія буде змушена для подолання партизанського спротиву атакувати склади з цією допомогою і шляхи її постачання. А ще – до провадження щораз то брутальнішої політики на окупованих територіях, з чим демократичний світ не зможе погодитись.
До того ж всі ці події відбиватимуться безпосередньо і на самому демократичному Заході – на його мешканцях і, як наслідок, на його політичних елітах. Вони вже й зараз бояться не стільки присутності російських військ на їхніх кордонах, як відсутності російського газу й нафти у їхніх трубопроводах. Холодні квартири й голодні роти пересічного європейця, страйки на підприємствах і протести на вулицях, зріст цін та інфляція – лякають їх більше, ніж довготривала зона нестабільності з періодичними спалахами воєнних дій на східних кордонах Євросоюзу.
(Тут варто зауважити, що частина західних, передусім європейських еліт, радо списують майбутні соціально-економічні проблеми на війну в Україні – на російську агресію в парі з непоступливістю українців. За цим вони намагаються приховати власну управлінську неспроможність зокрема і крах ліберальної моделі економіки загалом, які проявилися ще підчас епідемії Covid-19. Всі ці проблеми і так наростали і наближались. Війна в Україні їх тільки інтенсифікувала й прискорила. Та це вже інша тема.)
Але, на щастя, у нас є ще й сміливі друзі, як то американці, британці, поляки та інші. Вони не нав’язують свого формату «перемоги», а дають можливість нам самим визначити його. Бийтесь, скільки зможете, скільки захочете, а ми вас будемо підтримувати до кінця – кажуть вони. Однак, слабким місцем наших сміливих друзів, зрештою, як і наших полохливих партнерів, є демократія. На відміну від автократичних ворогів України і їхніх партнерів, в країнах наших демократичних друзів та союзників влада міняється регулярно в результаті виборів. Результати виборів залежать від настроїв виборців, а ці настрої залежать в основному від особистих критеріїв: холодно чи тепло в помешканні, повний чи порожній холодильник, є праця чи немає etc.
Тому остаточний формат нашої «перемоги» сформується врешті-решт в силу певного збігу обставин. А саме: скільки ще Росії вдасться мобілізувати «орків» по своєму заураллю, у колонізованій Білорусі, в Кореї чи Сирії і наскільки її підтримуватимуть антизахідні авторитарні режими; якою мірою зможе допомагати Україні колективний Захід, коли там зміниться влада і почнуться економічно-соціальні проблеми; як довго ще українська армія буде здатною вести ефективні бойові дії, а волонтери надавати активну допомогу військовим; чи українська влада виявиться спроможною подолати корупцію, казнокрадство й хабарництво і оживити економіку.
Виходячи з усього цього можна припустити, що єдиного варіанту перемоги не буде. Це поняття кожен з нас визначатиме не за кількістю вбитих чи покараних ворогів, не за географічними лініями, де їх вдалося зупинити, а за власними відчуттями – індивідуально. Тому немає сенсу зараз вголос хизуватися своїми дефініціями перемоги, краще просто мовчки в неї вірити.
