By 
Багато людей у світі, мабуть, щодня думають, як і коли закінчиться війна в Україні. Усі ці люди: військові й волонтери, продавці й покупці, збирачі й платники податків, жертводавці й прохачі – в Україні чи Росії, Європі чи Америці, Азії чи Африці – міркують по-різному з цілком зрозумілих причин. Адже наша війна відбувається щонайменше на трьох різних рівнях: міжнародному, державно-українському і приватно-людському.
Кажучи про “їхню” війну, я маю на увазі боротьбу на нашій території російського псевдоімперіалізму із колективним Заходом, зокрема з його культурою, правилами, цінностями, а загалом – із цивілізаційною домінацією. На остаточний результат цієї боротьби ми маємо великий, але не вирішальний вплив, тому сподіваємося тільки, що Бог покарає нашого ворога: що росіяни захлеснуться власною кров’ю в наших степах і полях, лісах і річках, містах і селах; що пережеруть себе живцем без солі (принаймні нашої) унаслідок західних санкцій; що їх поглине “тьма китайська”, де їм і місце. Сподіваємося, що Захід переможе, остаточно усунувши Росію з-поміж претендентів на встановлення нового світового ладу.
Водночас ми розуміємо, що Захід жертвує своїми грішми, добробутом і спокоєм не так заради нашої свободи, як задля власної ж безпеки. Увесь цивілізований світ, а передусім США і Європа, проґавили процес підкрадання підступного й підлого ворога до своїх східних рубежів. Прокинулись, коли там уже вибухнули крилаті ракети, глибинні й касетні бомби, далекосяжні снаряди, коли полилася велика кров. Благо для Заходу, що це кров українців, а не європейців. Захід, зокрема його політикум, є, був і буде цинічним – він допомагає нам, щоб захистити себе.І це добре, бо якби не Захід, то ми б уже програли. У цій “їхній” війні – Заходу й Росії – без українських воїнів США і Європа почувалися б менш впевнено, а Кремль був би більш зухвалим. Ця важлива історична роль нам коштуватиме багатьох тисяч життів, значних руйнувань, незчисленних матеріальних і фінансових втрат.
Та інакше й не може бути, адже ми усвідомлюємо, що це передусім “наша” війна, всенародна. Якби насправді йшлося про декларовані кремлівськими кровопивцями “денацифікацію”, “демілітаризацію” чи навіть “зміну режиму”, то не варто було б і воювати. Але ж ніхто з нас не має сумніву, що насправді колективному путіну йдеться не про це, а про те, щоб відібрати нашу особисту свободу, знищити національну самоідентифікацію, підпорядкувати нас ординським поняттям, які зараз панують у Росії, і обернути нас на “орків”, на яких перетворилася більшість росіян. Тому ми змушені боротися навіть не за вільний вибір, а за просте виживання. Боротися під керівництвом влади, якої не шануємо і якій не довіряємо.
Саме через це зараз з українського боку б’ються пліч-о-пліч колишні члени парамілітарних націоналістичних структур і активісти лівацьких рухів; безшабашні лібертаріанці й жорсткі традиціоналісти; атеїсти, християни й мусульмани; бізнесмени й “гопники”, успішні “айтівці” й безробітні менеджери – усі, хто не хоче жити в новітньому, уже реальному, а не книжковому Мордорі.
Однак війна остаточно не знівелює цих відмінностей. У мирний час, який неодмінно рано чи пізно настане, борюкаючись із проблемами післявоєнного періоду, втрачаючи при цьому почуття “фронтової” спільноти, ми знову згадаємо і відчуємо, що всі ми різні. Що ми не “всі за одного”, як на полі бою, а “кожен за себе”, як це зазвичай буває в мирному житті. Тоді багато хто з нас відчує себе наодинці із власними проблемами.
Зараз чимало людей женуть від себе такі думки, мовляв, спочатку переможемо, а потім будемо цим перейматися. Але той, хто не відкладає таких роздумів на потім, потрапляє іноді в так званий когнітивний дисонанс, за якого унікальність персонального “я” входить у суперечність із колективним “ми”. Наприклад, чи “я” – чоловік і батько, господар і майстер – мав би полягти, захищаючи умовних “ми”? Або чи я, людина з пересічними доходами, без особливих заощаджень і перспектив, мала б віддавати кожну вільну копійку “для перемоги”, не залишаючи собі нічого на “чорний день”?
Поширенню й поглибленню таких думок, запитань і сумнівів сприяє не тільки затяжна війна, дедалі більші руйнування та неминуче вичерпання запасів, але й діяльність української влади. Якщо до військового командування ми майже не маємо претензій, то вже до політичного керівництва держави їх у нас стає з кожним днем щораз більше. Коли ми слідкуємо за всіма цими змінами в президентському оточенні, в силових структурах, прокуратурах, судах, «Нафтогазі» й інших державних органах, багатьом із нас може здатися, що, попри героїзм військових і зусилля простих громадян, влада й політикум облаштовують якийсь свій майбутній розпорядок, обслуговують власні інтереси. Пересічний український “я” за старою вже звичкою думає собі: “Навряд чи все це робиться задля мого блага”.
Усі ж ми розуміємо, що за час майже піврічної повномасштабної війни нікуди не зникли ті легіони злодіїв і шахраїв, корупціонерів і хабарників, політичних пристосуванців і аферистів, які зростали й розвивалися в Україні впродовж трьох десятиліть незалежності. Отже, коли війна закінчиться, вони повилазять зі своїх “схронів” і візьмуться за післявоєнну “відбудову”, а “я” залишуся без праці чи на заробітках, з невеликою зарплатою чи й без неї, з кількома банками “закруток”, але без фінансових заощаджень. А головне – знову без можливостей і засобів впливу на те, що відбувається в моїй державі загалом і з моїм життям зокрема.
Це, звичайно ж, найгірший варіант, але він критично небезпечний. Бо якщо сьогодні пересічний український “я” починає відчувати себе начебто наодинці з війною, поза контекстом спільного “ми” і “вони”, то він візьметься рятуватися від неї самотужки, не чекаючи навіть на її закінчення. Не можна цього допустити. Бо якби “їхня” (західних партнерів) і “наша” (української держави) війна завершилася перемогою, а для пересічного “я” стала б поразкою, то це означало б, що багато життів було втрачено намарно.
