Пророцтво Пазоліні й світлячки

Днями ми з дружиною гуляли ввечері Стрийським парком, що у Львові, і помітили хмари світлячків. Це абсолютне чудо, коли темний парк вкривається цятками летючого світла, створюючи відчуття, наче нас бомбардують зірками! Піднявшись до вулиці Стрийської, ми побачили численних “глядачів”, які спостерігали, як міські служби розбирають завали після нічної атаки ворожої авіації на сплячий Львів… Після того, як ми звернули на одну зі стежок, раптово почало темніти, а тоді ми побачили хмари світлячків, між якими наш собака мав такий вигляд, ніби й сам був великим рудим світлячком, що ловить маленьких…

Я пригадав, що у своїх роботах П’єр Паоло Пазоліні часто звертався до образу світлячків і відреагував на їхнє зникнення: “На початку шістдесятих років у нашій країні [в Італії] почали зникати світлячки через забруднення повітря, а також блакитних річок і лиманних каналів, насамперед у сільській місцевості. Це було приголомшливе й пекуче явище”. Коли я читав його політичні міркування, які він переплітає з образами світлячків, то вперше задумався, що бачив світлячків ще підлітком, а можливо, навіть дитиною. Вдруге я побачив їх, коли жив у селі біля Флоренції. Це дійсно було магічне переживання — стояти глухої ночі в оточенні зграй світлячків. Цей досвід навіював спогади про молодість, давав відчуття магічності життя.

Для Пазоліні світлячки асоціюються із сексом (бажанням) та політикою. Він навіть політичні фази в історії Італії вимірював світлячками: перша фаза новофашистського режиму ніби починалася з кінця війни й тривала до вимирання світлячків (початок 1960-х), а друга почалася, коли вимерли світлячки, і тривала до “наших днів”, себто до вбивства Пазоліні в середині 1970-х. Поет і письменник, кінорежисер та інтелектуал Пазоліні був під впливом Антоніо Ґрамші й вірив у соціалізм. 1974 року він розвинув свою тему “культурного геноциду”: “Справжній фашизм — це той, що захоплює цінності, душі, мови, жести, тіла людей”. Але його віра не була сильною, а італійська мафія не такою позитивною, тож режисера жорстоко вбили восени 1975 року. Життя Пазоліні нагадує політ світлячка: він намагався світити, себто боротися за кращий світ, навіть якщо він і не має жодного сенсу.

Останнім фільмом Пазоліні став “Сало́, або 120 днів Содому”, який через шокуючі сексуальні тортури, жахливі звірства й жорстокість викликав величезний скандал не лише в Італії, але й у всій Європі. Це була картина про останні дні республіки Сало на Півночі Італії, а її структура відсилала до “Божественної комедії” Данте та твору Маркіза де Сада “120 днів Cодому”. 1975 року, коли він написав свій текст про зникнення світлячків і помер від рук убивць, режисер також звернувся до мотиву — трагічного й апокаліптичного — зникнення людини в серці сучасного суспільства: “Усе, чого я хочу, — це щоб ви озирнулися навколо і звернули увагу на трагедію. У чому трагедія? У тому, що більше немає людей; є лише якісь дивні машини, які натикаються одна на одну”. Краса світлячків в очах Пазоліні є метафорою, вона про людяність у своїй суті, людяність, зведену до найпростішої своєї здатності —посилати нам знак уночі. Чи бачить Пазоліні своє сучасне середовище як ніч, яка остаточно поглине, підкорить або зменшить відмінності, утворені в темряві цими яскравими спалахами світлячків у пошуках любові?

Світлячки зникли не через темряву ночі, їх не поглинув морок (який ми сприймаємо як зло). Вони зникли в сліпучих відблисках прожекторів зі спостережних веж, на політичних ток-шоу, на спортивних стадіонах, на екранах телевізорів. Що ж до людей, тих “дивних машин, які наштовхуються одна на одну”, то це не що інше, як перенапружені тіла зі своїми стереотипами бажань, які протистоять одне одному у яскравому світлі екранів телевізорів. Ще в тексті 1958 року “Телевізійний неокапіталізм” Пазоліні визначив, до якої міри світло маленького екрана руйнує саму проєкцію, а разом із нею і гідність людей: “[Телебачення] не тільки не намагається підняти культурний рівень нижчих верств, але й провокує в них майже болісну неповноцінність”. 

Телебачення перетворило жорстоких сусідів українців на зомбі — від людей не залишилося і сліду. Світлячки в Стрийському парку нагадали про міркування італійського інтелігента 50-річної давності, який страждав від того, що людина зникає. Він вважав, що живе в справжньому пеклі, хоча по його містах не били ракети, якими керують зомбі, що дивляться телевізор і нібито читали Пушкіна. Зомбі, якими своєю чергою керують інші зомбі. Те, що Пазоліні описує як пекельне пекло, з якого ніхто не може втекти й на яке ми всі тепер приречені, стало частиною мого сьогодення. Байдуже, винні чи невинні — усі ми прокляті в будь-якому разі. Бог помер, а шахраї й злі урядовці скористалися його відсутністю, щоб зайняти його престол Верховного Суду. Усі ці ООН чи ЮНЕСКО, урядовці країн, які ручкаються із вбивцями з надією зменшити кількість трупів через збільшення кількості трупів, — відтепер саме вони вирішують, коли настане кінець світу.

Пророцтво Пазоліні, яке нарешті здійснилося, зводиться до однієї фрази: культура — це не те, що захищає нас від варварства (як думав Фройд), і не те, що треба захищати від варварства (як думали марксисти); культура — це той самий простір, у якому процвітають розумні форми нового варварства. Це питання дуже важливе і, без сумніву, складне. Тому на нього не буде догматичної відповіді, будуть лише знаки, сингулярності, фрагменти — короткі, слабкі світлові спалахи. Це будуть світлячки. Але чим вони стали сьогодні, ці люди-світлячки? Чи, може, світлячки зовсім зникли? Звісно, ні. Деякі з них дуже близько до нас — вони мерехтять уночі; інші відлетіли кудись за обрій, намагаючись реформувати свою спільноту, своє спільне бажання. Їхня здатність створювати бажання як остаточно незнищенне (і тут можна згадати слова, які Фройд обрав для свого “Тлумачення сновидінь”): “Це майбутнє, яке сновидець сприймає як теперішнє, було сформоване на подобу того минулого завдяки незнищенному бажанню”. Від нас залежить, щоб світлячки не зникли. Ми самі повинні прийняти їхню свободу руху, відступ без відступу, діагональну силу, здатність викликати частинки людяності, провокувати незнищенне бажання. Ми повинні самі — у відступі від царства і слави, у відкритому проміжку між минулим і майбутнім — стати світлячками й так знову утворити спільноту бажання, спільноту спалахів, що сяють, мандрують і танцюють всупереч усьому, спільноту думок, що передаються. Ми маємо сказати “так” ночі, пошматованій мерехтінням і спалахами світлячків, а не приймати факти “ні” світла, яке часто нас засліплює своїми прожекторами.