By 1 квітня 2019 року не стало Днем сміху. Радше Днем розділення. Технології “делегованого божевілля”, що їх кілька місяців, майже не криючись, відпрацьовували на електораті, таки дали результат у вигляді епідемії ненависті. За димом фейсбучних битв залишилося те, що насправді цікаве.
Передусім там залишився факт поразки тих, хто зробив ставку на ідеологічні фішки та “ігри з традицією”. Зрозуміло, що поразка радше ситуативна, ніж стратегічна, проте показова та багатообіцяюча. Адже ще кілька років тому здавалося, що українці в найближчі десятиліття так і будуть обтанцьовувати тотемний стовп. Бачимо тепер, що то лише здавалося – тотемний стовп залишився за межами головного бою.
Буває так, що “нове”приходить не на холодний цвинтар старих звичок та стереотипних уявлень, а в ті місця, де “старе”почувається комфортно й не відчуває себе старим, де воно й близько не збирається покидати своїх позицій, продовжує роздавати імена і титули, повчати та фестивалити.
Саме це й відбувається з нами. Нам багато розповідали про те, що, мовляв, для ствердження нового треба лише перемогти свідомих носіїв зла. Але ніхто не сказав, що корені зла приховані в глибинах сумної та впертої рільницької цивілізації, яка примудрилася пережити бурхливі події минулого століття майже не втративши своїх мезозойських звичок і забобонів.
У цьому їй допомогло те, що ми звикли називати “совком”. При всіх закликах до будівництва майбутнього, при всіх возіях “гагарінського злету” СРСР був такою собі “культурною консервою”, державний апарат котрої на повну потужність працював на ізоляцію населення від усього нового, що хвилювало та наснажувало світ.
Батьки тотальної ізоляції мали на меті збереження того архаїчного варіанту марксистської ідеології, котрий утворився з російського народництва, з “общинних” марень сектантів та хлопоманів.
До “консерви” потрапили не лише люмпени, богемні ліваки і вирощені в макаренківських інкубаторах носії радянської цивілізаційної матриці, але й мільйони представників селянського світу, що застряг у віковічній бідності та культурному безчассі. Україна перетворилася на своєрідний заповідник народницько-утопічного мислення, такого собі “народницького комунізму”, який пережив і марксизм-ленінізм, і “консерву”.
Заповідник і далі жив собі й квітнув за стіною примітивних міфів та сільських забобонів. Хоча навколо давно вже не епоха Франца Йосифа, де “народницький комунізм” ще мав сенс для існування, а ХХІ століття, де смисли та уподобання рільницької цивілізації виглядають так, немов ожилі музейні експонати.
Але заповідник не хоче виглядати смішним. Не хоче залишати політичне поле. Не хоче мирно перепрофільовуватися в музей народознавства. Він надягає маску актуальності. Він намагається опертися на свіжу хвилю популізму, що котиться світом.
На вибори виходять “народні президенти”, які розповідають про корів,та “етнонаціоналісти”, котрі плутають свої передвиборні тези з програмою КПУ. Вони змащують тотемний стовп свіжим лоєм, надягають сорочки з китицями та закликають збиратися навколо стовпа.
А народ не йде. Народ знаходить цікавіші арени й свіжіші танці. Й коли прибігають політтехнологи, серед білого дня викопують тотемний стовп й перетягують його на свиноферму, народ лише чухає потилицю й питає, чи то лише на час виборів, чи назавжди. Не дочекавшись відповіді, народ йде до кас отримувати монетизовану субсидію.
А потім з’являються цифри голосування. Й стає зрозуміло, що й заповідник без стовпа, і свиноферма зі стовпом не надто цікаві тому народові. Що він хоче чогось іншого. Невідомо чого, але іншого. Що його вже не веселять трипільські свистульки й не наснажує цілування корів. Що він готовий ризикнути й поставити на нульову карту Таро. Й не тому, що сильно вірить у магію перформансу, а тому, що не хоче жити у заповіднику.
Як відомо, на тій карті зображено хлопа, що вже заніс ногу над прірвою. Карнавал перехресної ненависті лише починається. Невідомо, що попереду. Але, здається, бараки сільських утопістів уже позаду. Чи, може, то лише так здається?
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
