Рафінована русофобія

Рафінована русофобія

Коли звучить черговий сигнал “повітряної тривоги”, я вже майже автоматично промовляю про себе: “Клята кацапня, щоб ви всі повиздихали, до ноги”. Знаю, що багато хто так реагує, тільки іншими словами. Це просто лайка, навіть не прокляття. По-перше, тому що справжнє прокляття може нам зашкодити не менше, ніж їм, а по-друге, бо воно було б і так нездійсненне — це неможливо. Ну, а якщо не вдається, щоб “всі, до ноги”, тоді треба думати, як із ними співіснувати в майбутньому. Бо доведеться.

Після війни, як неважко здогадатися, виявиться, що російські воєнні злочинці й погані росіяни десь щезли або що до більшості з них не може добратися міжнародне та українське правосуддя. Натомість усі інші — понад сто мільйонів душ — це або “хороші росіяни”, або “прості люди, які не починали цієї війни”. Й от із ними чи там із їхніми представниками доведеться налагоджувати хоч якісь взаємини — і державним структурам, і звичайним громадянам України. Для чого?

Найперше тому, що після завершення гарячої воєнної фази “розморозяться” наші російські родичі, яких там кілька мільйонів. Частина з них, без сумніву, захоче відвідати в Україні “близких людей”, “родные места” тощо. Україна як цивілізована держава, яка декларує прагнення до членства в ЄС, у більшості випадків не зможе відмовити. Неминучими можуть виявитися тісні контакти з різними російськими правозахисниками та “людьми доброї волі”, які допомагатимуть Україні знаходити й повертати незаконно вивезених у Росію дітей з окупованих територій. Не вдасться оминути взаємодії з хорошими російськими фахівцями в справі повернення вкрадених “поганими росіянами” матеріальних чи культурних цінностей. Якщо нам пощастить добитися від РФ хоч якоїсь компенсації за завдану шкоду, то неминуче доведеться взаємодіяти з офіційними представниками, експертами й уповноваженими країни-агресора.

Крім того, як показує досвід, не минеться без того, щоб низка західних структур і фондів запустила грантові програми, спрямовані на “примирення і поєднання” розділених війною сусідніх, колись “братніх” слов’янських народів. Пасивні чи активні контакти з росіянами в Україні, Європі чи Америці будуть неминучими. І як нам бути в такій ситуації?

Атакувати вербально і фізично невідому людину, яка розмовляє російською з “маасковскім” акцентом? А може, це виявиться родич когось із цілком патріотичних знайомих; або російський дисидент, що провів останні роки в тюрмі за антивоєнну діяльність; або корисний фахівець, запрошений Україною. У будь-якому разі нічим добрим для нас це не закінчиться. Ігнорувати співпрацю? Хто ж тоді поверне викрадених дітей, цивільних і військових полонених, національні цінності тощо?

Що ж, залишається змішаний варіант — співпрацювати (хто мусить!) на офіційному рівні, але ігнорувати на особистісному. Росіянин не зайде в мій дім, не увійде до мого товариства, не сяде за мій святковий стіл, поки я його не пробачу. Мені не потрібні російські фільми, музика, книги чи товари – у світі є всього вдосталь і без цього. Я не усміхатимусь у відповідь на його посмішки, не віджартовуватимусь на його жарти, не прийматиму подарунків чи послуг, поки не побачу в його очах щирого каяття. Здебільшого росіяни — і ті, які втекли від санкцій і мобілізації, і ті, що стикаються з ними щодня в Росії— вважають, що вони не винні. Отже, у нашій присутності, під час будь-яких контактів із нами вони постійно будуть змушені почуватисявинними, навіть якщо ми про це не будемо говорити. Такої русофобії вони ще не знали.

Пов'язані статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Природна неприродність Поклонники аморальності